Нариcи з історії України: формування української модерної нації Narys_istorii_Ukrainy (1)

ведення підпільної діяльності. Але спроби партійного і військового керівництва організувати партизанський рух в Україні закінчувались здебільшого невдачею, оскільки сам рух у перші місяці війни не користувався підтримкою місцевого українського населення. Тогочасні таємні радянські документи рясніють згадками, коли створені партійними комітетами та НКВС партизанські загони і диверсійні групи залишалися бездіяльними, саморозпускались або ж переходили у тил Червоної Армії. Єдиною боєздатною силою були партизанські загони Федорова, Ковпака, Сабурова, що дислокувалися головним чином на Півночі України, де ліси і болота складали більшу територію, неприступну для ефективного німецького контролю. Однак, під тиском німецьких військ ці партизанські загони відійшли у Білорусь, у Брянські ліси. Таким чином, до літа 1942 р. на Україні не існувало масового партизанського руху. Слабість червоного руху опору була до певної міри спричинена особливостями сталінської передвоєнної доктрини. Вона не передбачала необхідності партизанського руху, оскільки, як вважалося, у випадку нападу на СРСР ворог мав бути розбитий “малою кров’ю, з мінімальними втратими сил і засобів і (що найважніше!) на його ж власній території”. Критична ситуація на радянсько- німецькому фронті змусила Сталіна переглянути стару воєнну доктрину. Він поставив за мету створити масовий партизанський рух, який відтягав би сили німців від напрямків головних ударів та створював їм труднощі у тилу. 30 травня 1942 р. при верховному командуванні було створено Центральний штаб партизанського руху. Його український відповідник – Український штаб партизанського руху, очолюваний генералом Тимофієм Строкачем, – створено 20 червня 1942 р. Цілеспрямовані заходи радянського керівництва співпали зі зміною настроїв серед населення окупованих територій. У відповідь на масові екзекуції та вивезення на примусові роботи у Німеччину, його ставлення до німецького режиму ставало все більш і більш неґативним. Відповідно зросла його підтримка партизанському рухові. Партизанські загони, що проходили по українській території, збільшувалися за рахунок місцевого населення у 2-3 рази. Завдяки організованим діям Москви “зверху” та наростання пасивного опору “знизу” партизанський рух в Україні став дійсно масовою силою. Але головну роль відігравав все ж таки перший фактор. По суті, “червоні партизани” були ще однією радянською армією, з тою однак різницею, що вона діяла у тилу ворога. Партизанські загони були переведені на реґулярне забезпечення, а їхнім командирам виплачувалася зарплата, як офіцерам реґулярних частин. Весною 1943 р. радянські партизани в Україні отримали розпорядження передислокуватись у західні і південно-західні області для виведення з ладу найважливіших залізничних вузлів, мостів, ліній зв’язку та ін. Це було частиною т.зв. “рейкової війни”, яку розгорнули партизани у німецькому тилу літом 1943 р., напередодні вирішальної Курської

Нариcи з історії України: формування української модерної нації Narys_istorii_Ukrainy (1) | Page 176