більшовизмом”( Judeo-Bolschevism). Ця практика заникає аж після двох років окупації. У документах III Надзвичайного великого збору ОУН-б( серпень 1943 р.) уже не зустрічалось терміну“ жидо-комуна”— але ця зміна була надто пізною: на Західній Україні після ліквідацій ґетто пізнім літом 1943 р. майже“ не зустрічалось” уже самих євреїв.
Керівництво ОУН-б, здається, не розуміло чи не хотіло розуміти однієї дуже важливої обставини: в умовах загальної деморалізації і провокування німцями місцевого населення на антиєврейські погроми потрібні були політичні заяви, які б чітко відображали позицію всієї організаціїщодо винищення євреїв. Мовчанка ж у такому випадку дорівнювала згоді.
Єдиним, хто наважився на відкритий виступ, був митрополит Андрей Шептицький. У лютому 1942 р. він написав листа до Гіммлера, протестуючи проти винищення євреїв та втягнення до цієї акції української поліції. Митрополит Андрей був єдиною церковною фігурою такого рангу в окупованій Європі, яка виступила на захист євреїв. Свої слова він підкріпляв ділом, переховуючи у келіях св. Юра 15 дорослих євреїв і 150 дітей. Очолювана Шептицьким греко-католицька церква провадила широку рятункову акцію, надаючи євреям християнські посвідчення та укриваючи в монастирях і будинках для сиріт сотні єврейських жінок і дітей. У листопаді 1942 р. митрополит Андрей видав пасторського листа“ Не убий!” Лист засуджував будь-які види вбивств, але в першу чергу – вбивства політичні. Шептицький загрожував вбивцям відлученням від церкви і вимагав від суспільства їхньої ізоляції.
Для більшості місцевих жителів питання про колаборацію й винищення євреїв мало не стільки кримінальний, скільки моральний аспект. Вони не брали участі у масових екзекуціях і в інших злодіяннях фашистського режиму, але, з другого боку, дуже мало зробили для того, щоб їм перешкодити. Лише особи з дуже високим моральним почуттям могли пересилити страх і чинити так, як від них вимагав їх людський обов’ язок. Джерелом такої мужності могла стати, як у випадку митрополита Шептицького та керованої ним церкви, християнська мораль. Але однієї лише християнської моралі не було достатньо для зорганізованого опору фашистській системі. Була певна закономірність у тому, що з усіх політичних сил, що діяли в Україні, дійовий опір фашистській тоталітарній системі могли протиставити лише ті сили, які самі сповідували тоталітаризм – комуністи й українські націоналісти.
ПАРТИЗАНСЬКИЙ І ПОВСТАНСЬКИЙ РУХИ
Перші спроби організації партизанської боротьби з німецькою окупаційною владою припадають на літо 1941 р. Створенням партизанських загонів займалися працівники НКВС та місцеві комуністи, яких або не встигли евакуювати, або ж спеціально залишили в тилу для
13 Hunczak T. Ukrainian-Jewish Relations during the Soviet and Nazi Occupations // Ukraine during World War II. History and Its Aftermath. A Symposium / Ed. by Y. Boshyk. Edmonton, 1986. P. 42.