відлами ОУН, ані інші українські політичні силиутрималися від відкритого засудження німецької політики винищення євреїв та перестерігання українців перед участю у фашистських звірствах. Адже українські націоналісти після невдачі з прошголошенням української держави перебували у підпіллі і не мусіли зв’ язувати себе умовами окупації. Популярність у західноукраїнському суспільстві дозволяла їм надіятися, що їх голос був би почутий. Мовчанка у цьому випадку дорівнювала згоді.
Німецька пропаґанда у перші місяці окупації безупинно повторювала, що євреї займали ключові позиції в радянській адміністрації, доносили і допомагали заарештовувати українців, розстріляних під час відступу Червоної Армії( насправді, серед закатованих жертв було декілька єврейських сіоністських і бундівських діячів, але про це німецька пропаґандистська машина воліла мовчати).
У цілому ж, гама відгуків місцевого населення була широкою: від виразного осуду аж до солідарності або навіть безпосередньої участі в екзекуціях. Зараз неможливо точно визначити кількість українців, що брали участь у переслідуванні євреїв. Але оскаржувати усіх українців в антисемітизмі так само справедливо, як звинувачувати усіх євреїв у співпраці з радянським режимом. З іншого боку, серед 35-40 млн. українців знайшлося чимало інтеліґентів, простих селян і міщан, які, ризикуючи своїм життям, надали притулок сотням євреїв. Тільки у Галичині за допомогу євреям страчено 100 чол. Але так чи інакше, такі випадки були радше винятком, аніж правилом. Більшість населення ані ні приймало участі в погромах й екзекуціях євреїв, ані не спішило їм з допомогою. В умовах німецької окупації, коли українцям і полякам за це загрожував розстріл, кожний такий акт був виявом особистої відваги, що межувала з героїзмом. А героїзм не є явищем щоденним.
Деякі українські історики намагаються зняти вину з українського суспільства, справедливо стверджуючи, що ні одна українська політична сила не давала команди для початку погромів. Рівно ж жодна українське леґальне чи нелеґальне угрупування не культивувало расистської антисемітської програми або політики 13. Але ці твердження вірні лише почасти. Бо антисемітизм не завжди виступає у відвертій формі; часом дорогу йому торували політичні програми і заяви, які не ставили безпосередньо собі такої мети. У прийнятих на II( Краківському) Великому зборі ОУН-б( квітень 1941 р.) програмових постановах засуджувалися антиєврейські погроми, оскільки вони відвертають увагу українців від справжнього ворога – більшовицького режиму. Але разом з тим стверджувалося, що євреї є його найвідданішою опорою й авангардом московського імперіалізму в Україні. ОУН довго використовувала у своїх документах термін“ жидокомуна”, співзвучну з фашистським“ жидо-
12 Steinberg J. All or Nothing. The Axis and the Holocaust 1941-1943. London, New York: Rouledge, 1990. P. 239.