спричинилися поширення у Варшаві відомостей про польсько-українську різню на Волині і Галичині 11.
Центральне місце у звинуваченнях українців у колаборації займає причетність до винищення євреїв. Україна поряд з Польщею й Румунією називаються суспільствами“ з народним антисемітизмом жахливої жорстокості” – більшим навіть за той, яке виявляло населення фашистської Німеччини 12. Серед євреїв, яким вдалося вижити німецьку окупацію, збереглося багато свідчень про безпосередню участь українськоїполіції та українців у складі інших частину масових екзекуціях. Українці виконували ці фунції не лише на українських землях, але й у польських та литовських ґетто. Окрім цих реґулярних і спланованих акцій, у перші дні німецької окупації антиєврейські погроми відбулися у 58 містах і містечках Західної України; під час них загинуло 24 тис. євреїв. Очевидно( і це визнають єврейські історики) свідчення цих джерел є до якоїсь міри однобічними, обтяженими емоціями й перебільшеними. Однак певна їхня тенденційність не означає, що самі ці події вигадані – надто багато є цих свідчень і надто часто вони повторюються, щоб ними можна було просто зіґнорувати.
Більшість єврейських джерел говорять про участь головним чином західних українців у каральних акціях. Натомість на території Райхскомісаріату, відзначалось у донесеннях німецьких винищувальних груп( айнзатцґруп),“ антисемітизму расистського та ідеологічного характеру в населення майже немає” і“ що для репресій проти євреїв українському населенню бракує як верховодів, так і духовного запалу”.
Ситуація з перших місяців війни була дзеркальним відображенням тої, яка мала місце під час хвилі антиєврейських погромів у 1919 р. – тоді основними винуватцями були східняки, а галичани навпаки проявляли дисциплінованість і толерантність. Це підштовхує до думки, що поведінку західних українців обумовлювала радше конкретна ситуація, аніж закорінені антисемітські національні стереотипи. Підтвердженням цьому слугує той факт, що основна смуга погромів у 1941 р. співпадає з територіями, окупованими радянськими військами щойно у 1939-1940 р. – Західною Україною, Литвою, Латвією й Естонією. Це були території, які зазнали швидкої“ совєтизації” і де радянський терор був особливо жорстоким. Тому тут легко було спровокувати антиєврейські погроми. Німці у перші місяці окупації намагалися створити враження, що масові страти євреїв є чисто українською акцією, природнім відрухом місцевого населення на віковий“ єврейський гніт” та ненависну більшовицьку окупацію. Найбільш диявольською рисою фашистського режиму було те, що він не лише фізично винищував сотні тисяч мирного населення, але й морально зломлював мільйони тих, хто залишився в живих, роблячи їх причетними до масових злочинів. Іншою справою є, однак, те, що ані обидва
11 Torzecki R. Polacy i Ukraifcy. Sprawa ukraifska w czasie II wojny жwiatowej na terenie II Rzeczypospolitej. Warszawa, 1993. S. 252-254.