іншими національними групами Радянського Союзу. Українці становили четверту частину( 26 %) у німецьких війскових частинах, сформованих з колишніх радянських громадян, та майже половину( 52,6 %) переміщених осіб( displaced persons) – колишніх радянських громадян, які після закінчення війни з власної чи чужої воліопинилися у Німеччині. Для порівняння: відповідні показники для росіян становили 32 % і 14 % – що назагал менше їхньої частки у національному складі населення СРСР( у 1939 р. українці становили 16,5 %, росіяни – 58,1 % радянських громадян). Але ця велика частка українціву порівнянні з росіянами відображає той факт, що німці окупували майже всю Україну, і лише частину – Росії. Відповідно до цього частка українців в окупаційній армії, адміністрації і серед переміщених осіб була вищою – хоча б з тої причини, що це збільщувало їхні шанси на виживання.
Підсумовуючи, можна сказати, що абсолютна більшість українців під німецькою окупацією займали пасивну позицію і їхньою головною турботою було щоденне виживання. Але, знову ж таки, це не було особливою національною заслугою чи ганьбою, а просто відображала загальну схему поведінки центрально- і східноєвропейськихнародів на окупованій німцями території.
Звичайно, це не знімає питання про участь окремих українців у воєнних злочинах проти інших національностей, зокрема проти поляків. Але й тут попри спаведливі звинувачення можна зустріти перебільшення і навіть явні видумки. У першу чергу це стосується міфів про причетність українських націоналістів до розстрілу групи польських професорів у Львові( липень 1941 р.) та про участь дивізії СС Галичина у придушенні Варшавського повстання. Щодо першої акції, то вона була брутальною реалізацію тези Гітлера, що на одній землі не може і не повині існуватидвох панів – німців і поляків – і тому польську інтеліґенцію належить винищити. Львівський розстріл належить до того ж ряду подій, щой розправа з краківськими професорами у листопаді 1939 р. Документальні матеріали і спогади свідків доводять видуманність тези, що вбивство львівських професоорів здійснили українці( невиясненним, однак, залишається питання, чи українські студенти були причетні до складання списку страчених, і, якщо так, то чи робили це вони з власної ініціативи а чи на вимогу ґестапо) 10. Подібно не відповідають правді твердження про участь дивізії СС“ Галичини” у боротьбі з польським підпіллям: у Варшаві на момент повстання не було жодних її частин. Українці, які брали участь у придушенні варшавського повстання, належали до Російської Визвольної Армії( т. зв. власівців) і були колишніми радянькими полоненними. До виникнення поголосків про відповідальність українців за масові вбивства і грабунки серед населення польської столиці
10 Kazń profesorów lwowskich. Lipiec 1941. Studia oraz relacje i dokumenty zebrane i opracowane przez Zygmunta Alberta, Wrocław, 1989.