Але попри розходження між цими двома точками зору, спільним для них є визнання факту, що саме сільське господарство не може служити базою для економічного прогресу. Власне ця обставина визначала економічну відсталість України протягом першої половини XIX ст. і перетворювала українські губернії на провінцію не лише Європи, а й самої Російської імперії.
Особливості соціально-економічного розвитку Центральної і Східної Європи справляли зворотній вплив на місцеве політичне життя. Так, однією з головних причин чеського національного відродження та стабільності чеської демократії було те, що чехи пережили процес національного самоусвідомлення у момент, коли індустріалізація і соціальна диференція чеського суспільства були сильно просунуті вперед. Але приклад чехів є радше унікальним для Центральної і Східної Європи. В інших країнах і реґіонах лідерами різних політичних і національних рухів були верстви, що мали дуже мало спільного як з владою, так і з підприємством. Вони шукали терену для застосування своїх сил, де могли б досягти владу, не будучи капіталістами і бізнесменами. Це було характерно, зокрема, майже для всіх політичних груп, які діяли на українських землях у XIX ст. У цьому відношенні український національний рух вписувався у загальну схему і розділяв ті ж слабкі риси, від яких страждали інші політичні партії і рухи.
ПЕРША ХВИЛЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ У ПІДРОСІЙСЬКІЙ УКРАЇНІ
Початок українського відродження традиційно пов’ язується з виходом у світ першої частини“ Енеїди” Івана Котляревського( 1798) – першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Хоча“ Енеїда” була новим явищем української культури, а все ж таки явищем, глибоко закоренілим у минулій епосі – козацькій добі. Сам факт, що Котляревський переодягнув персонажів Вергілія – римських героїв й богів Олімпу – в українські шаровари, вишивані сорочки і свитки, свідчив про тісний зв’ язок“ Енеїди” з народною пам’ ятю про козацтво.
Пам’ ять про козацьке самоуправління найкраще збереглася на тих українських землях у Російській імперії, які користувалися різними ступенями політичної автономії аж до другої половини XVIII ст. – Слобідській Україні( до 1765 р.), Запоріжжі( 1775 р.) та Лівобережній Україні( Гетьманщині до 1785 р.). Ця пам’ ять проявлялася на двох рівнях. На рівні простого народу, козацькі традиції продовжували зберігатися серед закріпаченого селянства, для якого згадки про козацтво в першу чергу були пам’ яттю про бунтівливу Запорізьку Січ з її особливими порядками й нетерпимістю до соціального, національного і релігійного гніту. На