мельниківців, яких запідозрилиу підпільній діяльності: літераторів Олену Телігу та Івана Ірлявського, головного редактора газети“ Українське слово” Івана Рогача, мера міста проф. В. Багазія та ін. Ще раніше, 17 листопада 1941 р. німецька влада видала наказ про арешти й таємні страти без суду бандерівців.
Гітлер планував переселення в Україну у найближчі 20 років 20-и млн. німців. Це було частиною його стратегічного плану завоювання для арійської раси“ життєвого простору” на Сході. Історичне призначення українців, як і інших словян, полягало у тому, щоб слугувати вищій арійській расі. Одна частина місцевого населення підлягала винищенню, інша – зведенню до статусу рабів, решта – виселенню на схід, в Азію.
Найгіршим було становище євреїв і циган, яких чекало поголовне знищення. Розстрілу підлягали комуністи, грабіжники, саботажники, агенти НКВД, донощики за комуністичного режиму, особи, що становили загрозу епідемійта ін. За особливу мішень масових екзекуцій слугувала інтеліґенція. Масові страти відбувалися майже в кожному місті. Після захоплення Києва у Бабиному Яру лише за два дні( 29 і 30 вересня 1941 р.) було розстріляно 33,7 тис. євреїв. Розстріли у Бабиному Яру набрали регулярного характеру; за час окупації тут знищили понад 100 тис. чол. Взагалі на Україні відомо не менше 250-и місць, де проводилися масові розстріли.
Іншим засобом винищення мирного населення мав стати голодомор. Уже в грудні 1941 р. німецька адміністрація вирішила збільшити обсяг продовольчого постачання Рейху з України шляхом зменшення числа“ надлишкових споживачів” –“ євреїв і населення українських міст, таких як Київ”. Щоб перешкодити перевезенню продуктів харчування у міста, на дорогах встановлювався спеціальний контроль і закривалися міські базари. У результаті цих заходів у великих містах склалася катастрофічна ситуація з продовольством. Наприкінці 1941 р. харчова норма продовольства у Києві становила лише 30 % необхідного мінімуму. Жителі столиці одержували 200 г. хліба на тиждень, а робітники – додаткових 600 г.
Антигуманний характер німецького режиму відобразився і в його ставленні до військовополонених. На початку війни німці на загал дотримувалися Женевської конвенції від 1929 р., яка регулювала статус військовополонених. Але вже 17 липня айнзатцгрупи одержали наказ провести“ фільтрацію” полонених, виділивши і винищивши колишніх працівників державного апарату, більшовицької партії, комісарів, радянську інтеліґенцію та євреїв. Із загальної маси виокремили військовополонених литовської, латвійської, естонської та української національностей – вони були відпущені для збирання урожаю, щоб забезпечити продовольством армію і Рейх.
На початку вересня 1941 р. фашистське керівництво докорінно змінило свою позицію: оскільки, як вважалося, просякнутий більшовицькою пропагандою радянський солдат здатний