чинити опір усіма можливими засобами, він втратив право користуватися захистом Женевської конвенції. Радянські полонені утримувалися в умовах, які вели до неминучої смерті: мізерне харчування, незахищеність від погодних умов, хвороби, побиття і масові страти. Радянська сторона повністю відмовилася вести будь-які дії на міжнародній арені щодо захисту прав своїх бійців, трактуючи їх як зрадників. У цілому ж, у 180-и таборах смерті, розташованих на українській території, загинуло бл. 1,4 млн. радянських військовополонених.
Щоб запобігти будь-яким проявам опору, німці застосовували систему колективної відповідальності. Так, у Києві після пожежі й актів саботажу у кінці жовтня 1941 р., було розстріляно 300 захоплених на вулиці заложників; у кінці листопада 1941 р., після знищення центру зв’ язку, у Києві розстріляно ще 400 чол. У жовтні 1941 р. Україна спізнала першу“ українську Хатинь” – німецький підрозділ спалив село Обухівку, а все населення було розстріляне. За весь період окупації в Україніу результаті каральних акцій були повністю знищено разом з населенням 250 місцевостей.
Серед інших заходів окупаційної влади окремої згадки заслуговує примусова мобілізація робочої сили з України. На початку окупації багато українців добровільно виїжджало до Німеччини на роботу, намагаючись уникнути голоду або навчитися нової професії. Там вони потрапляли у нелюдські умови праці, і через один-два місяці відомості про умови життя добровольців досягли України. Тому вже літом 1941 р. німці мали серйозні проблеми з відправкою нових загонів“ остарбайтерів”( робітників зі Сходу). Розв’ язкою ситуації стала примусова мобілізація молоді віком між 18-а і 20-ма роками та депортація людей, схоплених під час облав.
Умови життя“ остарбайтерів” – окрім тих, яких вивезено з Галичини – були нестерпними. Мінімальна норма харчування у поєднанні з фізичним виснаженням від непомірної праці приводили до поширення хворіб і високого рівня смертності. До фізичних мук додавалася ще й постійна образа їхньої людської та національної гідності. Система примусової мобілізації на роботу в Німеччині була настільки непопулярною серед українського населення, що воно прирівнювало її до заслання у Сибір за роки радянської влади.
Схожість фашистського і більшовицького режиму в Україні проявилася в тому, що перший перейняв багато готових елементів другого. Так, німці зберегли в окремих районах колишню радянську міліцію як елемент місцевого управління. Та найбільш вражаючим було збереження колгоспної системи разом з трудоднями й адміністративним апаратом. Німці визнали радянські колгоспи й радгоспи найефективнішим способом викачування з місцевого населення хліба і продовольства.
Окупаційний режим в Україні мав певні реґіональні відмінності. Найжорстокішим він був на території Райхскомісаріату, і до великої міри це було особистою“ заслугою” гауляйтера