Доля їх співвітчизників на західноукраїнських землях була щасливішою. Вони не лише втримали свою національну ідентичність, але й змогли зміцнити й поширити ареал її впливу на території, найбільш упосліджені перед першою світовою війною у національному відношенні. Звичайно, при цьому їм довелося терпіти від репресивної політики національно чужих їм урядів. Але ці репресії ніколи не набирали характеру і масштабів сталінських чисток. Береза Картузька не дорівнювала сталінським концтаборам, так само як пацифікаційні акції не були навіть близьким наближенням до колективізації, голодомору й деукраїнізації. У цьому сенсі досвід міжвоєнного національного життя західних українців переконливо засвідчував, що навіть мінімум демократії завжди кращий за її повну відсутність. Тим не менше, як виглядає, з цього досвіду вони робили протилежні висновки: вся міжвоєнна доба засвідчила ослаблення у їхньому політичному житті демократичних традицій і посилення тоталітарних течій, спочатку лівого( КПЗУ), а потім й правого( ОУН) напрямку.
Цей парадоксальний факт традиційно пояснюють величезною національною фрустрацією, яку пережили західні українці внаслідок поразки визвольних змагань. Польський і румунський політичні режими хоч і не стали тоталітарними, але за два міжвоєнні десятиліття все-більш еволюціонували у бік авторитаризму. Вони могли навчити українців будь-чого, але не демократії. Не можна не признати рації цим арґументам. Але як пояснити тоді популярність комуністичного і націоналістичного руху серед закарпатських українців, що перебували під владою Чехо-Словаччини – однієї із найбільш стабільних демократій в усій Європі? Поясненням може служити той факт, що внаслідок інтеграції українського національного життя у міжвоєнну добу Радянська Україна справляла величезний вплив на політичні процеси у Західній Україні. Поширення радянофільських настроїв і зростання впливу комуністичних осередків було віддзеркаленням успіху українізації на схід від Збруча. І, навпаки, сталінські антиукраїнські репресії 1930-х рр. несли основну відповідальність за каракаломний успіх українського націоналізму.
“ Мій“ фашизм”, – писав у 1936 р. український поет Євген Маланюк у листі до свого польського колеги Юліана Тувіма, – полягаєлише( і тільки лише!) на моїй – говорячи дипломатично – неприязні до Росії. Визнай справедливо, що не маю жодних підстав для будь-якої симпатії до“ матушки”( м... ть твою!). Не думай, що для мене існує хоч якась різниця між Миколою Романовим і Миколою Леніним-Ульяновим –“ обидва добрі”. Від 5.000.000 до 7.000.000 моїх братів кремлівські сатрапи знищили(“ істребілі” – улюблене слово Достоєвського) – тільки в період від осені 1933 до весни 1934 р. Від
45 Deutsch K. Nationalism and Social Communication. An Inquiry into the Foundations of Nationality. 2nd Ed. Cambridge, Massachusettes and London: Massachusettes Institute of Technology, 1966. P. 126.