Запорізької Січі( 1775) Південна Україна ще довго продовжувала зберігати прикордонний з характер: у середині XIX ст. кожний сьомий житель тут був військовослужбовцем. Іншою особливістю цього реґіону була надзвичайна родючість чорноземних степів. Близькість моря створювала можливість ефективно і дешево пов’ язати цей новий землеробський район з європейським ринком.
Потреби цього ринку у збіжжі, вовні, тваринному жирі та інших сільськогосподарських продуктах стимулювали швидкий економічний розвиток Південної України. Завдяки сплетінню сприятливих умов південь України довший час вважався Ельдорадо, де можна було легко і швидко доробитися великого маєтку. Три південноукраїнські губернії – Таврійська, Херсонська і Катеринославська – мали найвищі у Російській імперії показники приросту населення.
Наплив великих мас населення, не зв’ язаних умовами кріпацької системи й охоплених духом підприємництва, витворив особливу суспільну атмосферу на півдні України, яку можна порівняти хіба що з американським Клондайком. Вольнолюбні анархічні настрої на зразок тих, якими відзначалося запорізьке козацтво, продовжували жити серед мешканців чорноморських степів у XIX ст.
У порівнянні зі статусом українських земель під Російською імперією, які управлялися з одного центру – Петербурґу, західноукраїнські належали до різних адміністративних одиниць Габсбурзької монархії. Підкарпатська Русь( Закарпаття) фактично управлялося з Будапешту. Галичина трактувалася як частина земель габсбурзького спадку, а отже, безпосередньо підлягала Відню. Буковина становила окрему адміністративну частину з 1775 до 1786 р. У 1787 р. вона була приєднана до Галичини, а після 1849 р. їй знову було надано стутусу окремої провінції( краю).
Найважливішою ознакою модерної доби була промислова революція та пов’ язані з нею зміни у соціальній структурі населення. Підросійська Україна, з її великою територією і населенням, поєднанням родючої землі і багатих покладів корисних копалин була ідеальним тереном для швидкого економічного розвитку. Однак ці можливості використовувались далеко не повною мірою. Головною причиною був той соціально-політичний лад, який встановився на українських землях після їх інтеграції у склад Російської імперії. Більшість місцевого населення залишалося прикріпленим до землі аж до 1861 р., а в багатьох випадках – фактично і після розкріпачення. Це заважало формуванню ринку вільної робочої сили і стримувало розвиток промисловості. Більшість промислових підприємств належала поміщикам або ж державі, що майже унеможливлювало вільну ринкову конкуренцію.
Тому на відміну від Західної Європи, в українських губерніях промисловість не стала важливим фактором розвитку урбанізації. Чи не єдиним винятком був Луганськ, заснований 1795 р. Він став промисловим центром Катеринославської губернії завдяки місцевій фабриці,