українцями( з них лише один комуніст!). Така тактика ОУН викликала засудження леґальних організацій і лідерів центристських партій.
Спровакована ОУН звиля державних репресій поставили у скрутне становище партії леґального сектору. Українське політичне життя опинилося перед загрозою повністю бути загнаним у підпілля. У 1932 р. керівництво УНДО розпочало дискусію про нову тактику перед лицем наростаючих репресій польського уряду. У її ході виробилася ідея вимагати територіальної автономії для Західної України як основи для нормалізації польсько-українських стосунків. Переговори з польськими урядовими колами закінчилися укладанням компромісу у липні 1935 р. Польський уряд обіцяв припинити репресії, натомість УНДО відмовлялося вести антиурядову політику.
“ Нормалізація” польсько-українських стосунків була тактичним компромісом, а не принциповою угодою. ЇЇ уклали елітарні групи політичного естаблішменту, однак ширший загал ані в польському, ані в українському суспільстві не підтримав“ нормалізації”. В українському таборі“ нормалізації” протиставилася не лише революційна молодь з крайової ОУН, але й значна частина центриських сил. На початку 1938 р. до цього комітету ввійшли і самі ініціатори нормалізації – керівництво УНДО на чолі з Василем Мудрим.
Крах політики“ нормалізації” у 1938 р. поховав надії на леґальне розв’ язання українського питання. Західноукраїнські політики могли надіятися на знищення своїх головних супротивників – СРСР і Польщі – лише у грозі нової війни, запах якої чувся уже в повітрі. Природньо, що вони вбачали своїх союзників серед ворогів свого ворога – у Литві, Чехо- Словаччині й Німеччині. Перше місце у цих контактах займала Німеччина, найбільш зацікавлена у розвалі Версальської системи. Українсько-німецькому зближенню сприяв той факт, що після поразки визвольних змагань Німеччина стала місцем осідку української політичної еміграції – гетьмана Павла Скоропадського, колишнього президента ЗУНР Євгена Петрушевича та ін. Контакти між німецьким урядом й українськими групами виходили поза межі звичайної гостинності: вони надавали своєму господарю військово-розвідкові послуги. Найактивнішими в цьому були УВО й ОУН. Німецька військова розвідка( абвер) постачала УВО зброєю, фальшивими паспортами й інструкторами для військового навчання.
Співпраця нацистського керівництва з ОУН мала тактичний характер. Його ж стратегічна позиція щодо українського питання довгий час залишалася невизначеною. Гітлер у“ Mein Kampf” виразно говорив про встановлення німецького панування на Сході Європи, погрожуючи місцевим народам виселенням та пониженням життєвих стандартів, а євреям – масовим винищенням. Головний же ідеолог націонал-соціалістів Альфред Розенберґ, у своїй книжці“ Головні засади німецької зовнішньої політики”( 1927), обстоював ідею створення української самостійної держави як потенційного союзника Німеччини. Ріббентроп перед