“ реальної праці”; з точки зору радикального крила, вона дорівнювала мовчазному визнанню польської окупації краю. Все друге міжвоєнне десятиліття( 1929-1939) пройшло у гострій боротьбі між прихильниками еволюційної й революційної, леґальної і нелеґальної тактики.
Коновалець та його оточення бачили вихід з політичної кризи у створенні нової масової організацї, яка, відмежовуючись від“ угодовців”, могла б вести одночасно і леґальну, і нелеґальну роботу. Така організація – Організація українських націоналістів( ОУН) – була заснована в результаті злиття УВО й націоналістичних студентських організацій наприкінці січня – на початку лютого 1929 р. на установчому з’ їзді у Відні. Створення ОУН було спробою“ нелеґального сектору” добудувати собі зверху“ леґальний” замість старого, ураженого“ угодовством”. При цьому УВО мала й надалі зберігати свою організаційну самобутність й продовжувати виступати як підпільна прибудова до українського табору. На думку її лідера, Євгена Коновальця, ОУН мала бути явною, масовою політичною організацією, яка хоча б частково діяла у згоді з чинним польським законодавством.
На відміну від еміґраційного Проводу українських націоналістів, очолюваного Коновальцем, Крайовий провід ОУН, що складався переважно з молодих людей, взяв курс на перетворення своєї організації у розширену версію УВО. У результаті у 1932 р. УВО, втративши рацію свого існування, злилася з ОУН.
Крайовий провід ОУН трактував терор як засіб, що мав привести до загального антипольського повстання. Терористичні акти разом з відповідними діями польської влади мали довести українське населення до стану постійного революційного кипіння, щоб у слушний момент взятися за зброю і стати до остаточної розправи з ворогом.
У червні 1933 р. пост провідника крайового ОУН зайняв енергійний і рішучий Степан Бандера. Він підготував два голосні полоітичні вбивства – аташе радянського консульства у Львові Олексія Майлова, застреленого 22 жовтня 1933 р. у помсту за колективізацію і голод у радянській Україні, та 15 червня 1934 р. – міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, відповідального за проведення пацифікацій.
Після вбивства Пєрацького спеціальним декретом польського президента у місцевості Береза Картузька був створений концентраційний табір для політв’ язнів. Він зразу ж наповнився українцями, підозрюваними у революційній діяльності, комуністами та членами польської опозиції. 14 вересня 1934 р. Польща денонсувала закон про захист національних меншостей.
Терор УВО-ОУН був спрямований не тільки проти зовнішнього, але й проти внутрішнього ворога, у першу чергу – проти тих, хто виступив за нормалізацію стосунків з польським урядом. Всього за 1921-1939 роки націоналістичне підпілля провело 63 замахи. Їхніми жертвами стали 25 поляків, один росіянин і один єврей; більшість – 36 – були