радикальне розв’ язання основних питань щоденного життя. Поза цим, наростання націоналістичних та комуністичних настроїв у західноукраїнському суспільстві відображало загальне європейське явище – крах демократичної системи та заміну її авторитарними або тоталітарними режимами. Міжвоєнний націоналізм і комунізм попри свої принципові відмінності поділяли спільну зневагу до демократії як до нібито облудного прикриття для панування ворожих націй та ворожих класів. В українському випадку неґативне ставлення до демократії пояснювалося ще й специфічними національними причинами: власне на найбільші демократичні держави – Франція, Англія, США – падала відповідальність за утворення Версальської системи та розділ західноукраїнських земель між чужими державами.
Популярності комуністичному рухові серед західноукраїнського населення додавав факт, що він виступав принциповим противником Версальської системи й виступав за приєднання Західної України до Української РСР. На відміну від Наддніпрянської України, світогляд галицько-українських комуністів виріс на рідному ґрунті, з драгоманівського соціалізму та ідеології, близької до східноукраїнських боротьбистів. Українська національна течія відіграла головну роль у скликанні та проведенні у Станіславові в лютому 1919 р. конференції, котра проголосила створення Комуністичної партії Східної Галичини( КПСГ).
Перший час галицькі комуністи підпорядковувалися КП( б) У, але в грудні 1920 р. керівництво ними, згідно рішення Комінтерну, переобрала Комуністична партія Польщі. Після ідейної перемоги національної орієнтації над місцевими польськими та єврейськими комуністами у 1923 р. партію було перейменовано у Комуністичну партію Західної України,( КПЗУ), а її автономний статус у складі польської комуністичної партії розширено. Подібним чином розвивалася ситуація і на Закарпатті, де з 1926 р., місцева комуністична партія перейшла на українські позиції і своє завдання вбачала у тому, щоб прищеплювати місцевому населенню почуття української національної самобутності.
Перемога української течії у західноукраїнському комуністичному русі у 1920-х роках була пов’ язана з успіхами українізації у Радянській Україні. Під вплив радянофільських настроїв підпали центристські( за винятком радикальної) партії й організації і навіть колишній диктатор ЗУНР Євген Петрушевич. Поширення цих тенденцій дозволило західноукраїнським комуністам проникнути у“ леґальний сектор” українського громадсько-політичного життя. Вони повністю перебрали у свої руки керівництво УСДП, що привело до заборони діяльності партії у 1924 р.( вона змогла відродитися аж у 1929 р., очистившись від комуністичних впливів). Найбільшим же успіхом увінчалася діяльність Українського селянсько-робітничого соціалістичного об’ єднання( Сельробу). Утворене у 1926 р. як політична організація української селянської бідноти з прокомуністичною і радянофільською орієнтацією, воно вже через два роки, на виборах 1928 р., серйозно потіснило традиційні західно-українські партії. Особливо