У Польщі найбільших репресій зазнала православна церква на північно-західних землях. Наприкінці 1930-х років тут провели акцію насильної“ ревіндикації”( примусового навернення у католицьку віру), під час якої було знищено близько 200 православних церков, а ще 150 передано римо-католикам. У результаті, із діючих тут у 1914 р. 389 православних церков, у 1939 р. залишилося лише 51. Становище греко-католицької церкви дещо різнилось: її права захищалися особливою угодою – конкордатом – між Польщею і Ватиканом від 10 лютого 1925 р. Однак засобом поборювання національної свідомості українців у Польщі була підтримка русофільських тенденцій у середовищі греко-католицької церкви на Лемківщині.
Аби розбити єдність українського руху польський уряд підтримував реґіональні тенденції серед менших етнічних груп – лемків, гуцулів і бойків, а також русофільський рух у Галичині. Польська влада намагалася повернути навспак процес самоідентифікації галицьких українців до стану, що існував ще перед кінцем XIX ст. Офіційні документи свідомо уникали окреслення“ український”, замінюючи його старими термінами“ русинський” або“ руський”. При цьому“ русини” трактувалися не як окрема нація, а як“ етнографічний матеріал” для будування польської або російської націй. Українська мова вважалася“ винаходом більшовиків”, якої ніхто не знав перед революцією.
Кричущим порушенням прав національної меншості була“ пацифікація” українського населення у Польщі восени 1930 р. Ця акція набрала характеру організованих державою антиукраїнських погромів. У відповідь на революційні дії українських екстремістських груп, польський уряд відправив військові загони і поліцію у Галичину, в райони заворушень, для розправ з місцевими жителями. Розправи включали побиття й арешти, руйнування кооперативів і відділень“ Просвіти”, закриття шкіл та ін. Найвідразливішою стороною пацифікації було застосування принципу колективної відповідальності всієї української спільноти за дії окремих її представників. Відповідно до цієї логіки, бути українцем означало бути політично неблагонадійним елементом.
З боку польського суспільства не бракувало закликів до нормалізації польськоукраїнських стосунків. Польські селянські та ліві партії декларували право українців і білорусів на територіальну автономію. Нелеґальна комуністична партія настоювала навіть на праві обох народів до самоврядування, аж до відокремлення від Польщі і приєднання до УРСР та БРСР. Крім цього, існувало декілька позапартійних груп, які проявляли щиру симпатію до українських національних прагнень.
Але всі ці партії і групи відігравали другорядну роль у політичному житті Польщі. До 1926 р. його тональність визначалася перемогою лінії Романа Дмовського над федеральними планами Юзефа Пілсудського. Ще на початку 1920-х років останній запевняв, що ні за що на світі не хотів би, щоб Польща мала велику територію з вороже наставленими національними