Нариcи з історії України: формування української модерної нації Narys_istorii_Ukrainy (1)

організованим формам громадського життя. Тяжкий спадок попереднього угорського панування позначився на сповільненості національного самовизначення закарпатських русинів. Міжвоєнні Закарпаття і Пряшівщина були тереном взаємного поборювання трьох національних орієнтацій: москвофільської, русинофільської й української. Найтяжча ж політична і культурна спадщина дісталася тій частині західноукраїнського населення, яка перед першою світовою війною належала до Російської імперії. Українці Волині, Полісся, Холмщини і Бессарабії за рівнем освіченості та національної свідомості значно поступалися навіть населенню Закарпаття. Польська й румунська політика щодо українців, загалом не відрізнялася і зводилася до одного слова: асиміляція. Подібність цієї політики випливала зі схожості обидвох держав: у результаті повоєнного врегулювання вони одержали більше територій, аніж могли втримати. Політичні рухи насильно приєднаних національних меншостей становили серйозну загрозу для територіальної цілісності та стабільності цих держав. Тому польський і румунський режими зосередили зусилля на насильному викоріненні культурних, мовних і релігійних особливостей національних меншостей: українців, білорусів, німців, литовців, угорців та ін. Єдиний виняток становили євреї. Щодо них польський і румунський уряди надавали перевагу політиці прямих переслідувань, не ставлячи питання про їхню асиміляцію. В обох – польському й румунському – випадках кордони нових адміністративних одиниць на українських етнічних територіях проводилися таким чином, щоб включити до них якомога більше неукраїнців. Українців усували з адміністративних посад або посилали виконувати службові обов’язки поза українські етнічні землі. Головними жертвами полонізації і румунізації стали освітні заклади. Українська шкільна система у Галичині поступово заміщалася двомовною (утраквістичною). За двадцять років польського панування кількість українських шкіл зменшилася з 3,662 до 144. Але якщо польська влада ще залишала хоча б найскромніші можливості для функціонування української мови в шкільництві, то румунський уряд взагалі виключав їх. Закон про шкільну систему від 26 грудня 1924 р. трактував українців як “румунів, що забули свою рідну мову”. Схожість прослідковувалась і у політиці Варшави і Бухаресту щодо української вищої освіти: українські кафедри закрили і в Львівському, і в Чернівецькому університетах. Для українців Західної У

Нариcи з історії України: формування української модерної нації Narys_istorii_Ukrainy (1) | Seite 136