Після Південної України найбільш етнічно строкатим було Правобережжя . Від Речі Посполитої воно успадкувало надзвичайно чисельну польську або сполонізовану шляхту , що становила 7,8 % населення Правобережної України та 3 / 8 усього дворянства Російської імперії . Іншим спадком польської держави було єврейське населення . Наприкінці XVIII ст . чисельність євреїв у Правобережній Україні становила 110 тис . чол . ( прибл . 3,5 % всього населення ). Імперський уряд ввів для євреїв т . зв . “ смугу осілості ”, заборонивши їм переселятися дальше за територію колишньої Речі Посполитої ( відповідно Лівобережжя попадало у зону смуги , а Слобожанщина знаходилося поза нею ). Більшість ( 94 %) єврейського населення скупчувалася у містах і містечках , меншість ж – жила в селах або поміщицьких помістях як орендарі , шинкарі та ін . До середини XIX ст . воно зросло у декілька разів і перевищило 10 % усього населення , ставши другою ( після українців ) за чисельністю етнічною групою на Правобережжі .
В українських землях Австрії етнічні відмінності теж накладалися на різниці в соціальному статусі . У Галичині правлячим класом була польська шляхта , у Буковині – румунські бояри , а в Закарпатті – угорські пани . Поляки , румуни й угорці жили також у більших та менших містах , де становили значну частину місцевих ремісників , купців і службовців . Українці у всіх трьох частинах становили переважно селянську націю з нечисельною верствою духовної і світської ( з 1840-х рр .) інтеліґенції . Дрібна українська шляхта збереглася лише на українсько-польському етнічному пограниччю , у Перемищині та Самбірщині . Решта шляхетської верстви була засимільована ще у попередні століття .
В австрійській Галичині українці і поляки становили кожен трохи більше 40 %, євреї – близько 10 % населення . Поляки проживали в основному у західній частині краю , на території між ріками Бяла і Сян . У Східній Галичині їх частка становила бл . 20 %. Етнографічна границя між закарпатськими українцями , з одного боку , та мадярами і словаками , співпадала з географічною межою між Карпатами і рівниною . Мадяри та румуни зосереджувалися у містах і рівнинних частинах південного Закарпаття та південної Буковини .
Галичина представляла собою головне місце осідку єврейського населення в Австрійській імперії . У середині XIX ст . тут проживало бл . 70 % всіх євреїв Габсбурзької монархії . При цьому єврейське населення було сильніше представлене в українській ( східній ) Галичині , а Львів довгий час мав найчисельнішу єврейську громаду в імперії ( з 1860-х рр . ця роль перейшла до Відня ).
У Львові та декількох містах Східної Галичини і Буковини проживали вірмени , які займалися в основному купецтвом і ремісництвом . Колись дуже сильна вірменська міська община на момент приєднання краю до Австрії в основній своїй масі була засимільована польською національністю . Подібна доля спіткала й місцевих німців , які переселилися у ці реґіони ще за часів середньовіччя . Нова хвиля німецького заселення розпачалася у 1780-х рр .