відсутність власної земельної аристократії, чиновників, офіцерів, світської інтеліґенції – тобто інших соціальних верств, які піднімалися понад селянський статус.
Наприкінці XVIII ст. більшість українських селян, як і в Австрійській, так і в Російській імперії, були кріпаками. Але знову ж таки, міра поширення кріпацтва дуже різнилася від реґіону. На Лівобережжі, Слобожанщині та Південній Україні кріпацтво мало набагато коротшу історію і набрало порівняно меншого поширення, аніж у Росії, Білорусії чи на Правобережній Україні. Порівняно невисокою воно було на тих землях, які до кінця XVIII ст. зберігали козацьку військово-адміністративну систему – на Лівобережжі і Слобожанщині. Українські селяни тут були закріпачені щойно у 1783 р. й аж до самої ліквідації кріпацтва становили меншість серед місцевого населення – 30-45 %. Приблизно таку ж за чисельністю групу становили тут козаки та їхні потомки, що залишалися поза кріпацьким станом і були переведені на статус державних селян. Найвищий відсоток( 75-90 %) кріпаків серед селян спостерігався на Правобережжі.
Як і в усій Центральній і Східній Європі, у підросійській Україні етнічні відмінності співпадали з соціальними. Основними катеґоріями російського населення були чиновиники, професори, студенти, військові, купці і ремісники – в основному житті міст. Російське селянство було дуже малочислельним і до середини XIX ст. було представлене головним чином старообрядцями, які з кінця XVIII ст. переселилися у північну частину Лівобережжя. Найменшою частка російського населення була на Правобережжі( хоча вона стала помітно зростати з посиленням політики русифікації після поразки польського повстання 1830-1831 рр.), найбільшою – на Півдні України, де воно було представлене як поміщиками, так і біглими селянами. Згідно задуму Катерини II, Південна Україна( Новоросія) повинна була стати зоною великого соціального експерименту— декретом від 1785 р. вона оголосила, що південні степи не знатимуть кріпацтва: вони повинні були заселятися вільними селянами, відставними солдатами та ін. Спеціальним маніфестом( 1762 р.) Катерина II закликала селитися у степові райони колоністів з-за кордону, обіцяючи їм звільнення від податків та релігійні свободи. Таким чином у Південній Україні появилися компактні поселення інших національностей. Молдавські селяни проживали у західних повітах Херсонської губернії, між Дністром і Бугом. Вздовж берегової лінії Чорного моря тягнулися колонії болгарських і грецьких селян, які втікали сюди від турецької влади. Ще раніше у Новоросію переселилися серби. Їхні поселення зосереджувалися на північно-східних і північно-західних кордонах земель колишнього Запоріжжя. Найбільшу групу чужоземних колоністів становили т. зв.“ чорноморські німці”. Їхні поселення були розсіяні невеликими острівками по всіх трьох новоросійських губерніях і ділилися за конфесійним принципом на общини лютеранців-євангелістів, католиків і менонітів.