Нариcи з історії України: формування української модерної нації Narys_istorii_Ukrainy (1) | Page 123

Позиція московських комуністів зустріла опір серед партійного керівництва української
республіки. Навіть та його частина, яка в роки революції стояла на відверто антиукраїнських
позиціях (Христіан Раковський, Михайло Фрунзе та ін.) забили тривогу у зв’язку з
випаровуванням “суверенітету” України. Воно відкинуло підготовлений у серпні 1922 р.
Йосипом Сталіним проект резолюції ЦК РКП(б) “Про взаємовідносини РСФРР з незалежними
республіками”, за яким усі неросійські республіки мали ввійти у склад Росії. На стороні
партійного керівництва неросійських республік виступив Ленін. Він добре розумів, що без
досягнення певного компромісу з національними рухами на окраїнах Російської імперії
більшовицький режим приречений на загибель. Ленін вимагав, щоб РРСФР вступила у
державний союз на рівних правах з Україною та іншими республіками.
30 грудня, у Москві I з’їзд Рад СРСР проголосив утворення Союзу РСР. Об’єднання
РРФСР, України, Білорусії і Закавказької федерації відбулося більше за формулою Сталіна, а
не Леніна, участь якого у політичному житті через прогресуючу хворобу була мінімальною.
Але навіть якщо б лінія Леніна перемогла, дуже сумнівно, чи вона привела до рівноправності
республік. В умовах, коли партійне керівництво зберігало за собою право командувати всіма
сферами суспільного життя, а статус української компартії залишився на рівні обласних
організацій РКП(б), будь-яке рішення, прийняте московським ЦК, мало зобов’язуючий
характер на теріторії України. У цьому відношенні між “лінією Леніна” і “лінією Сталіна” не
було принципової різниці.
Утворення СРСР найкраще можна зрозуміти як досягнення компромісу між російським
більшовизмом й окраїнними національними рухами. Цей компроміс не мав характеру
формального договору, а швидше був результатом рівноваги антагоністичних сил, жодна з яких
не відчувала достатньо сил, щоб контролювати територію неросійських республік 26 .
Українське національне питання мало для московського керівництва особливе значення.
У 1926 р. з 69 млн. неросіян, які проживали у СРСР, українці становили 31 млн. (44%). За своєю
чисельністю
вони
перевершували
всі
інші
національності,
включно
з радянськими
мусульманами і наступною (після росіян й українців) найбільшою національністю –
білорусами. Проте ці демографічні показники перебували у різкій невідповідності до частки
українців у партійно-державному апараті. Наприкінці 1920 р. у Комуністичній партії
(більшовиків) України українці складали лише 19,0%, а у квітні 1922 р. – 23,3%, тоді як серед
усього населення УРСР вони становили бл. 80%.
Більшовики мали намір виправити цю невідповідність, залучивши до управління в
республіках представників неросійських національностей. Таким чином вони хотіли розширити
соціальну базу свого режиму. У 1923 році XII з’їзд РКП(б) проголосив політику “коренізації”
26
І. Лисяк-Рудницький. Радянська Україна з історичної перспективи // Історичні есе. Т. 2. С. 457.