Нариcи з історії України: формування української модерної нації Narys_istorii_Ukrainy (1) | Page 124

партійно-державного апарату у неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми
“українізації”.
Першим кроком для її здійснення було усунення від влади відвертих російських
шовіністів. Перший секретар (з 1921 по 1925 рр.) КП(б)У Емануїл Квірінґ та другий секретар
Дмитро Лебедь не приховували свого ворожого ставлення до політики “українізації”. Дмитро
Лебедь весною 1923 р. проголосив теорію “боротьби двох культур”. На його думку, російська
культура
була
революційною,
прогресивною
і
міською,
тоді
як
українська
–
контрреволюційною, відсталою і сільською. У їхньому протистоянні українській культурі
належало відступити і загинути.
Цю теорію засудило центральне керівництво як прояв російського шовінізму. Лебедя,
разом з іншими вороже настроєними до українізації високопоставленими партійними
чиновниками, відкликали з України у 1924 р. У квітні 1925 р. на посаду першого секретаря
КП(б)У призначили Лазаря Кагановича. Хоча й єврей за національністю, він, як уродженець
Київщини, був одним із небагатьох партійних лідерів, що вільно розмовляли по-українськи.
Інші важливі зміни відбулися з назначенням у 1924 р. головою Ради народних комісарів Власа
Чубаря та комісаром народної освіти у 1925 р. Олександра Шумського.
Одним з головних напрямків “українізації” стало розширення сфери вживання
української мови у державному житті. 3 серпня 1923 р. для державних чиновників і партійних
функціонерів почали організовуватися курси української мови; той, хто не пройшов їх і не здав
відповідного екзамену, ризикував втратити свою посаду. У 1925 р. було введене обов’язкове
вживання української мови в державному діловодстві, а у 1927 р. Каганович оголосив, що вся
партійна документація вестиметься українською мовою.
Частка українців у партійно-державному апараті зросла до 52-54%у 1926-27 рр. За
кількісним ростом стояли важливі структурні зміни. Одним із найголовніших наслідків
“українізації” було витворення нових українських державно-партійних, господарських та
культурних еліт. Їхній кістяк складали т.зв. національні комуністи. Це середовище формувалось
самостійницькою течією, яка існувала всередині КП(б)У ще з часів революції, та колишніми
українськими лівими есерами і лівими соціал-демократами – “боротьбистами” та “укапістами”
– членами Української комуністичної партії, що влилася у більшовицьку партію у 1920-1925 рр.
Якщо національні комуністи виступали керівними кадрами, то армія виконавців
рекрутувалася переважно з української інтеліґенції, яка радо компенсувала свою поразку в
революції активною культурницькою діяльністю. У 1923 р. в УРСР повернувся герой Зимового
походу Юрій Тютюнник, а у 1924 р. – колишній голова Центральної Ради Михайло
Грушевський. Слідом за ним в Україну вирушила значна кількість еміґрантів, здебільшого
представників українських лівих партій. Іншою групою, яка зробила великий внесок у