погодитися з Винниченком, що“ коли б( у 1918 р.) ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів помогти Центральній Раді та Генеральному Секретаріатові, то й то не помогло би” 17.
То ж у чому слід шукати причин поразки української революції? Нове покоління західних істориків пропонує відмовитись від старої соціальної парадигми пояснення причин цієї поразки, і радить звернути більшу увагу на міжнародний контекст 18. Джеф Ілі у своїй статті про українську революцію у контексті революційних подій у Центральній і Східній Європі стверджує принципову“ нормальність” українського досвіду( у порівнянні зі старими твердженнями про“ слабкість”,“ відсталість”,“ недорозвинутість” українського руху).
“ Можна сказати, – продовжував він, – що у питанні національного самовизначення драматично переплелися територіально-політичний і революційний виміри післявоєнного влаштування. Що більше, їхня складна взаємодія виходила за межі локального рівня( як наприклад, зміна політичних орієнтирів українського селянства) і поширювалась на більш глобальні рівні політичного процесу між 1917 і 1923( наприклад, протистояння“ реакційних”,“ революційних” і“ реставраційних проектів”...). Щоб одержати адекватну картину, потрібний“ складний аналіз післявоєнного влаштування... на різних рівнях( окрема місцевість / район / нація / держава / система держав)”. Що ж стосується українського руху, то“ після падіння царського режиму, український національний рух все більше був затиснутий між переважаючими військовими силами – контрреволюційними і егоїстичними амбіціями великих держав( спочатку німців, пізніше – Великобританії й Франції) й революційними амбіціями більшовиків. Ні одна з цих сил не була особливо чутливою до складної реґіональної, не говорячи вже про місцеву, ситуації” 19.
Що дає така перспектива? Перш за все, очевидно, що державне будівництво має більші шанси на успіх у стабільній ситуації й в умовах, відносної національної суверенності. Замість цього, Україна й інші молоді держави пробували самоутвердитися в умовах безконечних воєн( досить сказати, що в одному лише Києві влада переходила з рук у руки 14 раз!). Тому кінцевий
17 Винниченко В. Відродження нації. Київ-Відень, 1920. Ч. 2. С. 219. 18 Серед робіт, які зробили найбільший внесок у підваження старої парадигми української історіографії, у першу
чергу слід назвати рецензію Романа Шпорлюка на книжку під редакцією Тараса Гунчака( див.: The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States. 1978-1980. Vol. XIV. N. 37-38. P. 267-271). Цікаві узагальнення теми поданий у недавній статті професора Колумбійського університету Марка фон Гагена, який сам уже декілька років працює у цій галузі і витворив цікаву й оригінальну концепцію української революції. Див.: Hagen M., von. The Dilemmas of Ukrainian Independence and Statehood, 1917-1921 // The Harriman Institute Forum. 1994. Vol. 7. N. 5. P. 7-11. Виклад подальших арґументів базується на основних положеннях цієї статті. 19 Eley G. Remapping the Nation: War, Revolutionary Upheaval and State Formation in Eastern Europre, 1914-1923 //
Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective / Ed. by Howard Aster and Peter J. Potichnyj. Second Edition.- Edmonton, 1990.-P. 213.