Якщо спробувати вписати ці аргументи у досвід інших тогочасних національних революцій та історію російського білогвардійського руху, то вони наберуть зовсім іншого звучання, а то й взагалі втратять свою рацію. Як уже говорилося вище, друга і третя причини – соціалогічна молодечість і брак сильної центральної партії – були у тій чи іншій мірі характерні усім революційним і національним рухам на території колишньої Російської імперії. Полишмо поки що питання, чи різниця у рівнях цієї міри мала вирішальне значення для перемоги одних і поразки інших як питання чисто спекулятивне. Достатньо сказати, що головний переможець – російські більшовики – був чи не найбільше поражений цими хворобами.
Що ж стосується біологічної молодості українських лідерів, варто завважити, що лідер російських більшовиків – Ленін – був на чотири роки молодший за Грушевського, і подібно до нього, оточений“ молодиками”. Коректніше було б сказати, що біологічна молодість є притаманною рисою усіх революційних рухів. Зрозуміло, лідери української революції вартують серйозної критики за їхній соціологічний утопізм. Але цей утопізм блідне перед революційними планами більшовиків! Навіть Маркс й Енгельс у найдикіших своїх мріях не наважилися б назвати Росію країною переможної пролетарської революції. Революційні амбіції більшовиків перевершували російські простори – звідси вони хотіли поширити революцію на всю Європу, Азію й надати їй всесвітнього характеру. Але й у прагматичніших питаннях російські більшовики йшли вслід за революційною фразою. Відомим, наприклад, є той факт, що під час Берестейських переговорів Бухарін пропонував повернутися до політики“ революційної війни” проти німецьких завойовників( як це раніше пропонував Керенський), а Троцький, розсерджений присутністю на Берестейських переговорах української делегаціії, виступав за лінію“ ні війни, ні миру”, а армію – розпустити.
Лисяк-Рудницький, критикуючи утопізм Володимира Винниченка, вдало підмітив, що як і його ідеологічна протилежність Дмитро Донцов, обидвоє виявляли типові для російської інтеліґенції нахили до екстремізму, ідеологічного доктринерства, спрощених форм і радикальних розв’ язок 16. Але ж ці риси у тій же, якщо і не в більшій мірі, були характерні для російських більшовиків! Єдину суттєву різницю між українськими й більшовицькими лідерами складало те, що лідер останніх – Ленін – проявляв більшу схильність до політичних компромісів і, без перебільшення, був генієм“ реальної політики”. Ні Грушевський, ні Винниченко, ані Петлюра як державні мужі не дорівнювали Леніну( хоча ради справедливості варто сказати, що Петлюра у 1919-1920 рр. все більше еволюціонував у бік прагматичної політики). Але роль особистостей у цьому випадку не варто перебільшувати. Не можна не
16 Лисяк-Рудницький І. Суспільно-політичний світогляд Володимира Винниченка у світлі його публічистичних писань // Історичні есе. Т. 2. С. 110.