Cтавлення до більшовиків в Україні вкладалося у загальну схему зміни настроїв населення колишньої Російської імперії: спочатку народ ненавидів більшовиків і вітав білих; пізніше у нього росла ненависть до білих і він напівсердечно вітав більшовиків, а тоді ще раз піднімав антибільшовицькі повстання. Тому ні одна із конфліктуючих сторін не могла похвалитися стабільною масовою підтримкою. Й українські революційні сили у цьому відношенні не складали жодного винятку. Чи значить це, однак, що вони самі несуть головну відповідальність за поразку національно-визвольних змагань?
У пошуках відповіді на це питання найкраще придивитися уважніше до аргументів Івана Лисяка-Рудницького. Він виділяв такі чотири причини поразки українських визвольних змагань 15:
“ 1. Надмірна молодість провідників, що серед них багато мали тільки по двадцять кілька років! Навіть релятивно старша група( покоління Петлюри й Винниченка) складалася з людей, що мали небагато понад тридцятку. Грушевський, завдяки своїй сивій бороді та силою контрасту до молодиків, що його оточували, робив у Центральній Раді враження старого“ січового діда”. Але навіть цей“ патріярх” мав ледве 51 рік( нар. 1866), отже, як на державного мужа, був у середньому віці. Це засилля молоді вносило в наші визвольні змагання ентузіазм та духа жертвенности, але разом із цим недосвідченість, студентський догматизм, перевагу темпераменту та сантиментів над розумною волею.
2. Соціологічна молодечість українського руху. [...] Українському рухові цілком бракувало досвіду в областях нормального( в европейському значенні слова) партійного життя, парляментарної та законодавчої практики, адміністрації, дипломатії, військовости й фінансів. Іншими словами, вся властива державна сфера збірного існування була українству чужа.
3. Брак сильної центральної партії. [...] Недостача міцної центрової націоналдемократичної партії поставила у 1917 році в незручне і двозначне становище соціялістичні середовища. Об’ єктивна ситуація вимагала від України не соціялістичного, а“ дрібнобуржуазно”-демократичного курсу. Якщо соціялісти пробували вести реалістичну політику( як це, наприклад, робила більшість соціял-демократів), вони відхилялися від своїх програмових принципів; знову ж вірність цим принципам провадила до доктринерських експериментів( в ролі“ соціялізації землі”), які хаотизували країну.
4. Ідейні збочення тогочасного українства, тобто властивий йому дух народництва, революційної романтики та соціяльного утопізму”.
15 Лисяк-Рудницький І. Українська революція з перспективи столітття // Історичні есе. Т. 2. С. 45-47.