Чехівського був замінений більш розсудливим,“ буржуазним” урядом Сергія Остапенка. Винниченко відмовився від посади голови Директорії і виїхав з України. Директорію очолив Петлюра, який, намагаючись пристосуватися до вимог Антанти, покинув соціал-демократичну партію. З цього часу ім’ я Петлюри стало єдиним символом українських визвольних змагань. Але для багатьох неукраїнців це ім’ я стало ще й синонімом анархії, безпорядку і насильства, яке хвилею прокотилося в Україні весною і літом 1919 р.
Найбільше постраждало від цієї хвилі єврейське населення. В антиєврейських погромах на Україні у 1918-1920 рр. загинуло, згідно з даними єврейських джерел, щонайменше 30 тис. євреїв. Найбільше погромів здійснили самозвані“ отамани” і“ батьки”, які, хоч і виступали від імені Директорії, нерідко відмовлялися виконувати її накази, кидали фронт і поверталися у свої рідні місця. На контрольованих ними територіях вони вели себе як самозвані царки. На їхню частку припадає 40 % погромів. Ще 20 % припадало на банди, які часто не мали жодного політичного пов’ язання. До погромів вдавалися російські Біла( 20 %) і Червона( 6 %) Армії. Найкривавіші погроми вчиняв Матвій Григор’ єв, колишній офіцер російської армії, який спочатку воював під прапорами Директорії, пізніше – Червоної Армії, і, зрештою, збунтувавшись проти більшовиків, самочинно проголосив себе отаманом України і провадив військові дії на власну руку, аж поки не був вбитий Нестором Махном наприкінці липня 1919 р.
Ні українським, ні єврейським лідерам не бракувало добрих намірів покінчити з погромницькою хвилею. Директорія, продовжила ліберальну лінію Центральної Ради щодо єврейського населення. Вона відновила закон про національну персональну автономію, поширивши його лише на євреїв. Сам Петлюра звертався до війська з численними закликами припинити погроми й вимагав покарання винних військовим трибуналом. Ці зусилля принесли свої скромні результати: у період між червнем і жовтнем хвиля насильств була призупинена. Але українському керівництву не вдалося контролювати ситуацію. Хоча головнокомандуючий українськими військами Олександр Греков наказував віддавати погромників під суд військового трибуналу, при загальному розкладі військ не можна було перевірити, чи виконувались ці наказина відстані більше декількох верст від його місцезнаходження.
Українські лідери весною і літом 1919 р. представляли собою нечисленну й позбавлену впливу соціальну групу, яка знаходилася на самій вершині вулкану насильства й анархії. Їхня трагедія полягала в тому, що вони розбудили сили, з якими не могли справитись. І виконавці, і жертви погромів були спадкоємцями Російської імперії, політична система якої не давала своїм громадянам ні досвіду, ні легального механізму для мирного розв’ язання суспільних конфліктів, ані розуміння своїх прав. Що досвід російського політичного життя, вірніше – його повна відсутність, зіграв вирішальну роль у справі антиєврейських погромів в Україні,