переконує приклад і галицьких січових стрільців. Ці найдисциплінованіші частини українського війська не вдавалися до насильства по відношенню до мирного населення. Єврейські жителі українських містечок впрошували українське командування розквартировувати в їхніх кварталах галичан, твердо знаючи: де зупиняються галичани, там не буде погромів. Але за плечами галицьких солдатів стояла австрійська школа парламентаризму, громадського життя і національної толерантності – всього того, що бракувало колишнім підданним Російської імперії.
Окремі українські політики зверталися до французького командування з проханням виступити з засудженням погромів, оскільки саме слово“ Антанта” мало ще гіпнотичний вплив для значної частини населення України. Але французи відмовилися, мотивуючи свою відмову небажанням втручатися у внутрішні справи України. Мало хто, однак, у той час усвідомлював, що дні Антанти на Україні вже полічені. 6 квітня 1919 р. воно поспішно евакуювало свої війська з Одеси і чорноморського узбережжя під ударами отамана Григор’ єва. Поспішність, з якою проводилася евакуація, пояснювалась тим, що й серед самої французької армії почали проявлятися пробільшовицькі настрої.
Весь подальший перебіг української революції після весни 1919 р. – це історія калейдоскопічної зміни урядів, відчайдушних спроб досягти на фронті нових перемог після все частіших військових поразок, розпачливих пошуків союзників та безуспішних намагань одержати визнання серед тих держав, які на мирній конференції у Парижі вершили долю післявоєнної Європи.
Українська Народна Республіка виявилася маложиттєздатним державним утворенням. Але у часи революції слабість і силу варто оцінювати у релятивних мірках. У 1919 р. жодна зі сторін, яка вела боротьбу в Україні, не мала вирішальної переваги сил. Загальне співвідошення сил у травні 1919 р. між більшовиками, поляками, армією УНР, білогвардійцями, бандами Григор’ єва й Українською галицькою армією становило 30:21:14:10:8:17( не враховані дані про числельністьпартизанських загонів, чисельність яких у 1919 р. коливалася 20 до 100 тис. чол). Навіть якщо одна сторона й добивалася вирішальної переваги в силі, то її перевага могла компенсуватися тимчасовими союзами між її супротивниками. Так, весною 1919 р. не червоноармійці, а Махно утримував в Україні весь більшовицький фронт проти Денікіна.
Особливістю формування армій було те, що всі вони мали плинний особовий склад. Були випадки, коли одні і ті самі бійці по 3-4 рази побували по черзі і в Білій, і в Червоній армії. Факти частого дезертирства підривають міф про ніби-то класовий характер цих армій: мовляв, Червона була робітничо-селянською, а Біла – офіцерсько-буржуазною. Насправді, основну масу солдатів у кожній армії, що воювали на території України у 1919 р., складали українські селяни.