працю на національному ґрунті. Однак досвід першого року революції мало навчив Винниченка. Основним змістом української революції він вважав не національне питання, а прагнення“ селянсько-робітничих” мас до“ всебічного визволення” – соціального, національного, політичного, морального, культурного і т. д. Винниченко був прихильником введння в Україні радянської влади, пропонуючи надати їй національного характеру.
Іншу течію в Директорії уособлював Симон Петлюра. Від Винниченка його відрізняла менша схильність до утопічних проектів і готовність співпрацювати навіть з“ буржуазією” ради торжества національної справи. Протягом 1919 р. він все більше віддалявся від соціалістичних поглядів своєї молодості і еволюціонував у бік націонал-демократичної орієнтаціїї.
Період політичного і воєнного тріумфу Директорії тривав недовго. Ознаки занепаду сил виявилися дуже рано. Соціальний момент надавав антигетьманському повстанню масового характеру, але водночас служив причиною його внутрішньої слабості. Армія Директорії, що виросла з могутнього зриву селянських мас у боротьбі за землю й волю, як тільки цю безпосередню мету досягнено, стала швидко розпадатися. Селяни не хотіли воювати далі і поверталися до своїх домівок.
Послаблення військових сил Директорії виявилося дуже несвоєчасним перед лицем нової хвилі більшовицької інтервенції з Півночі. 6 грудня 1918 р. більшовицькі війська під керівництвом Володимира Антонова-Овсієнка перейшла у наступ на Україну. 3 січня 1919 р. вони взяли Харків, а 12 січня – Чернігів. Становище Директорії стало критичним. 2 лютого 1919 р. вона покинула Київ й перебралися спочатку у Вінницю і Рівно, а з середини червня – до Кам’ янця-Подільського.
Ситуація ще більше ускладнилася після появи на Півдні України на початку грудня 1918 р. французького десанту. Під час переговорів з українським урядом французьке командування висунуло умови, що мали характер ультиматуму: виведення зі складу Директорії Винниченка, Петлюри і Чехівського як головних“ провідників більшовицького курсу”, підпорядкування своїй команді української армії, залізниць і фінансів. Справа ж державної незалежності України перекладалась на вирішення мирної конференції в Парижі.
До зовнішніх загроз додавалися внутрішні розколи. Командир одного із найбільших військових з’ єднань, отаман Матвій Григор’ єв перейшов на сторону більшовиків, після того, як Директорія не дозволила йому“ скинути французів у море”. А командуючий українською армією в Лівобережній Україні отаман Петро Болбочан, у знак протесту проти пробільшовицької політики лідерів Директорії самочинно покинув лінію фронту і разом зі своїми частинами рушив на з’ єднання з російськими добровольцями.
Усвідомлюючи катастрофічність становища на фронті, Директорія перш за все шукала компромісу з французьким командуванням. Для цього соціалістичний кабінет міністрів