162 Н аливаикова віра
цького, і тому вони радше нагадували традиційні козацькі петиції, ніж повні релігійного запалу ухвали ради в Сухій Діброві. Козацтво вимагало, насамперед, збільшення жолду та повернення колись відібраних у них привілеїв. ІЦо стосу ться релігії, то тут звучали, здебільшого, традиційні для козаччини з часів Підкови мотиви їхніх застуг перед християнством у війні з невірними. Козацькі петиції називалися « прошення за криваві, у всім християнськім світі славні і всьому паганству очевидні заслуги ». Автори цього документу, так само як на рік пізніше Касіян Сакович у віршах на погреб Сагайдачного, наголошували на своїх заслугах у боротьбі « за віру християнську, за честь королівську, за цілість отчизни нашої ». Вимоги релігійного характеру було сформульовано дуже загально й невизначено, і вони зводилися до успокоєння ^грецької релігії » та збереження раніше наданих вольностей °.
З погляду ієрархії, яка за будь-яку ціну домагалася визнання з боку королівської влади, нові козацькі вимоги означали, що сталося те, чого боявся Мужиловський відразу після козацької ради в Сухій Доброві: козаки таки пошилися в дурні’ 1. С початку задовольнилося загальними обіцянками короля посольство Сагайдачного та Курцевича, а потім, осторонь від митрополичого впливу та контролю, майже злегковажило релігійну справу у своїй петиції ціле козацьке військо. Крім того, хотинську петицію було адресовано не королю, а королевичу Владиславу та гетьману Конєцпольському, які мали просити короля про задоволення козацьких вимог. Король відповів на козацькі вимоги також не прямо, а в інструкції до комісарів, яких збиралися відрядити до козаків. Комісія не відбулася, але королівську відповідь у релігійних справах було передано адресатові. Королівська інструкція стверджувала, що, як раніше козаків ніхто не переслідував у справах релігії, так і надалі цього ніхто не робитиме. Справа ієрархії пістя Хотинської битви залишилася, принаймні офіційно, поза рамками козацько-польських переговорів. Головною проблемою, яку тепер намагався розв’ язати уряд, було не те, як
■, 0 Грушевський, Історія України-Руси, Т 7. С. 481 482. л Про свої побоювання Андрій Муж иловський згадував у листі до Критчтофа Радзивіла з 15( 5) липня 1621 року. Див.: Мицик, « Із листування ». L 324.