Запрошення іноземних союзників могло обернутися проти
повстанців ще й в інший спосіб. Часто поява чужинських
військ пробуджувала у нейтрального доти простолюду глибоко
вкорінене почуття ксенофобії. Це позбавляло повстанців
підтримки місцевого населення, ставило їх у ще більшу
залежність від зовнішньої допомоги, що давало монархам
змогу зображати своїх противників маріонетками в чужинсь
ких руках. Проте, незважаючи на труднощі, пов’язані з іно
земними втручаннями, майже щоразу знать, виступаючи про
ти свого монарха, шукала допомоги з-за кордону. Звичайно
вороги монарха відгукувалися на прохання повстанців —
певна річ, у своїх власних інтересах.
Щойно вибухало відкрите повстання, обидві сторони по
спішали використати засоби пропаганди й полеміки, щоб
забезпечити своїй справі якнайширшу підтримку. Справді,
у конфліктах знаті та суверенів у XVII—XVIII ст. світські
проблеми, такі, як розподіл політичної влади в суспільстві,
заступали релігійні питання, що були головними темами
публічних дебатів у більшій частині Європи. Численні пропа
гандистські трактати й маніфести, повні перекручень, пе
ребільшень і паплюжень, також мали певну користь, оскільки
показували, явно або неявно, основні принципи, якими керу
валася у своїх діях кожна сторона.
Попри ці спільні риси існували також помітні відмінності
між виступами знаті в східній і захід ній частинах конти
ненту. На Заході провідну роль в антироялістських рухах
відігравала численна й могутня буржуазія. В Неаполі пов
стання проти іспанської корони було переважно міським,
а в Нідерландах боротьбу проти Габсбургів очолили багаті
бюргери Голландії та Зеландії. Міщанство відігравало помітну
роль також в антироялістських рухах в Англії, Франції та
Каталонії. У Східній Європі таке траплялося рідко. Там
знать була настільки ворожою вже зубожілим містам, що,
незважаючи на королівські здирства, міста радше ставали на
бік монархів. У небагатьох випадках, коли міщани таки
приєднувалися до повстанців, це здебільшого було результа
том примусу. (Важливий виняток — цілковита підтримка, що
її Гданськ надав 1713 р. Станіславу Лещинському.)
Етнічні лояльності й антагонізми на Сході були помітніші,
ніж на Заході! В Англії та Франції етнічний чинник був майже
зовсім відсутній, у Неаполі й Португалії — помітний, але
другорядний, і лише в Каталонії Та Нідерландах опір іншому
народові (тобто іспанцям) і монархові-тиранові був досить
істотним, аби спонукати до повстання. З іншого боку, в
8