Східній Європі , де всі монархи були чужинці , а етнічна гетерогенність набагато більша ( міста великою мірою відрізнялись етнічно від опанованої знаттю сільської місцевості ), етнічне напруження відігравало в повстаннях неабияку роль . Антинімецькі почуття поляків та угорців живили їхню ворожість до саксонських і габсбурзьких монархів ; молдавани зневажали не лише невірних турків , а й грецьких фанаріотів , які ,: за підтримки Порти , починали опановувати їхню країну ; спільна віра ледве прикривала взаємну неприязнь українців і росіян ( Мазепа наказував своїм чоловікам уникати шлюбів із російськими жінками , а Петро І змушений був видати указ , який забороняв росіянам кривдити українців ) 7 . Таким чином , східноєвропейська знать набагато більше , ніж західна , боялася не тільки бути під гнітом монарха-тирана , але й підпасти під вплив чужинців .
Саме за цей аспект повстань XIX та XX ст . ухопилися східноєвропейські історики , перебільшили й по суті спотворили його , щоб підігнати виступи знаті під мірки новітніх змагань за національне визволення . Внаслідок цього Ракоці , Лещинського , Паткуля , Кантемира , Мазепу й Орлика багато новітніх істориків зображували передусім Горцями за національну справу , достойними увічнення в пантеонах своїх націй . Слід , одначе , підкреслити , що хоча патріотизм — на противагу націоналізмові — більшою чи меншою мірою визначав поведінку всіх цих людей , головною справою їхніх повстань був захист традиційних станових прав і привілеїв 8 .
Нарешті , повстання в Східній Європі мали ще одну спільну рису : всі вони зазнали поразки . Одним із наслідків цих поразок була поява першої східноєвропейської політичної еміграції . Один за одним Паткуль , Лещинський , Мазепа , Орлик , Ракочі і Кантемир зі своїми прибічниками втекли за кордон , аби започаткувати там класичний спосіб життя політичних емігрантів . Вичерпуючи кошти і втрачаючи прихильників , вони незмінно потрапляли в повну залежність від чужоземних зверхників , які часто цинічно використовували їх задля своїх потреб . Коли вони були вже не потрібні , їхні захисники , яким вони тепер тільки заважали , виганяли або забували їх . Завжди сподіваючись повернутися на батьківщину , бажано — хоч і не конче — з тріумфом , східноєвропейські емігранти втягувалися в незліченні й часто нереалістичні проекти , щоб відшкодувати свої втрати . Мінливе й скороминуще поле дипломатичних інтриг стало сценою , на якій вони діяли . Деякі з них , як Паткуль , Лещинський і Орлик , зроблять поважні повторені спроби . їхня невпинна , хоча здебільшого безуспішна
9