У
Східній Європі дві наймогутніші знаті, польсько-литов
ська й угорська, вважали, що вони мають не тільки мораль
ний обов’язок, але й законне право протистояти несправедли
вому суверенові, тобто такому, що порушує традиції. Це
знайшло втілення в знаменитому угорському jus resistendi
(право законного опору). В Польсько-Литовській державі
право станів укладати союз задля захисту своїх інтересів
давало знаті законну підставу виступати проти короля, засто
совуючи в разі потреби силу. Оскільки еліти Лівонії, Молдавії
й України формувалися, свідомо орієнтуючись на польську
знать і її привілеї, вони також уважали повстання проти суве
рена виправданим, якщо правитель порушує їхні права й нех
тує традиції5.
Схожими були не тільки причини, які спонукали знать до
опору, але й його форми. (Це, звичайно, не означає, що всі
заколоти знаті були за своєю суттю, однакові.) Порівняно
зі стихійними виступами селянства повстання еліти вирізня
лися набагато більшою зваженістю та організацією. Маючи
що втрачати — незмірно більше, ніж прості селяни,— знать
звичайно, зважувалася виступити тільки після неабиякої
підготовки та ще більших вагань. Тому детально підготовлена
змова часто передувала відкритій опозиції або супроводжува-
ла и
Очевидна перевага змови полягала в тому, що вона давала
можливість її учасникам уникнути викриття й водночас діяти
набагато гнучкіше, аніж це було можливим при широко
масштабному повстанні: невелика група змовників легко мог
ла змінити свої плани, відкласти їх виконання або й відмови
тися від них, коли це вважалоря за доцільне. Навіть більше,
змова була найраціональнішим методом опору, оскільки до
зволяла її учасникам досягти конкретної мети — скасування
ненависних нововведень чи, скажімо, усунення надміру запо
падливих представників короля, не руйнуючи всього полі
тичного та соціально-економічного ладу; частиною якого
були й самі змовники.
Іншою рисою, характерною для всіх антироялістських
виступів, за винятком доволі нетипового випадку Англії, була
залежність повстанців від іноземної допомоги. Великою мірою
Ця залежність була просто справою статистики. В більшості
країн знать складала 1—2 відсотки суспільства (однак у Речі
Посполитій ця цифра була аномально високою — 8-10 від
сотків). У міру того, як монархи почали дедалі свідоміше со
лідаризуватися з інтересами всього суспільства, знать гостро
відчувала свою політичну ізоляцію. А оскільки вона традицій
6