випадки їхньої невірності. Типовий приклад такої тактики —
гра, що її Мазепа вів з Адамом Сенявським, найвпливовішим
(і, можливо, найнадійнішим) із польських прихильників
Августа II та Петра 1 43.
Коли восени 1708 р. Мазепа остаточно вирішив перейти до
шведів, він одчайдушно прагнув перетягти Сенявського на бік
Карла XII, щоб забезпечити перемогу своїм новим союзни
кам. Задля цього гетьман мусив повідомити Сенявського про
свої плани. Але це наражало його на загрозу викриття. Аби
мати певність, що можливий донос Сенявського буде сприй
нятий як перебільшення чи вигадка, Мазепа розповів цареві
про дворушництво коронного гетьмана. Коли Сенявський
після тривалого вагання вирішив залишитися вірним цареві і,
як слід було очікувати, доніс на Мазепу, цар йому не пові
рив44. А з іншого боку, якби Лещинський спробував шанта
жувати його погрозою викрити їхні таємні контакти, гетьман
міг указати на випадок із Вольським як доказ провокацій
поляків і своєї непохитної відданості.
Гетьманову гру розгадав О. І. Дашков, царський посланець
до Августа II. Очевидно, він послав до Москви кілька попе
реджень щодо Мазепи, але їх зігноровано. Після Мазепиного
відступництва Дашков із деякою втіхою заявив цареві: «А й
перед цим моя правда була, перестерігав я про те досить:
що ж, коли не зболили тому вірити»45.
Та вершини свого макіавеллізму гетьман досяг у сто
сунках із генеральною старшиною. Перебільшуючи загрозу
інтересам української козацької еліти з боку Москви, він
провокував старшину, щоб та сама вимагала від нього шукати
порозуміння зі шведами. Це давало змогу Мазепі діяти так,
начебто він лише виконує колективну волю генеральної стар
шини. Коли цар зажадав, аби Мазепа з’єднався з російським
військом, а гетьман уже вирішив, що не робитиме цього, він,
однак, спитав «поради» в генеральної старшини. Як і слід було
сподіватися, вона наполягала, щоб гетьман знехтував
наказ царя. А коли шведи наблизилися й Мазепа вдав, нібито
вагається, провідні полковники почали нестямно благати його
приєднатися до шведського короля. В такий спосіб гетьман
майстерно вплутував генеральну старшину й випробовував її
рішучість.
Але, «поступаючись» бажанням старшини, Мазепа наполя
гав на одній умові: планування та виконання всієї змови він
залишав за собою. Весь задум він відкрив своїм урядовцям
лише тоді, коли визнав за доцільне. На випадок, коли б хтось
із його спільників надумав викрити його, гетьман міг бути
в своїх попередженнях брутально відвертий. «Дивись, Орли
ку,— сказав він своєму писареві,— щоб ти мені дотримав:
зз