Росії. А коли та загроза бодай тимчасово спадала, слабнув і
інтерес Туреччини. В такі періоди, щоб не дратувати росіян,
Порта тримала Орлика в суворій ізоляції й не допускала до
будь-яких контактів між ним і запорожцями, що перебували
на території Кримського ханства. Тому коли 1733 р. знову
вибухла війна з Росією, гетьман не зміг привернути запо
рожців на свій бік. Ця невдача остаточно поклала край майже
столітнім намаганням Порти зробити з України протиросійсь-
кий буфер.
Інтерес Франції до українських емігрантів та їхньої справи
був короткочасним. Версаль сподівався протиставити
російській загрозі бар’єр із Швеції, Речі Посполитої й Ос
манської імперії. Мазепинцям та їхній «великій українській
революції» французькі стратеги відводили роль п’ятої колони
або відтяжного засобу, який можна використати в той
момент, коли Росія спробує завдати удару по цих країнах.
Французам і їхньому протеже Лещинському здавалося, що за
невелику ціну й без жодного ризику Орлик створить для них
можливість тактичного вибору.' Це робило його для Версаля
цікавим, але лише для одноразового використання..
А щодо реакції російської влади на діяльність українських
емігрантів, то це вперше їй довелося зіткнутися з політичною
еміграцією, а не з перекинчиками всередині країни. Це
зіткнення припало на невдалий час. Саме тоді, коли Росія
вела вирішальні війни і дуже дбала про свій авторитет
у Європі, група українських дисидентів мандрувала конти
нентом, плямуючи цареве ім’я й підбурюючи іноземні держави
використати невдоволення українців російським правлінням.
Дії російського уряду щодо відступників були рішучими й
цілком ефективними. Негайний арешт усіх родичів мазепинців
і вивезення їх до Москви розірвали найміцніші зв’язки еміг
рантів із батьківщиною. Потім ув’язнені родини стали засо
бом змушування емігрантів до бездіяльності й заманювання
їх назад додому (де їх чекали негайний арешт і заслання).
Ті мазепинці, що втекли на захід, стали, як було і з царевичем
Олексієм Петровичем, об’єктом безпрецедентного полювання
російських дипломатів, які тільки-но з ’явилися в Європі. Ті,
кого не вдалося схопити, залишилися під наглядом росіян аж
до смерті.
Підбиваючи підсумки, легко було б зробити висновок, що
свій шанс на успіх українські сепаратисти втратили під
Полтавою і що багаторічна боротьба Орлика та його сподвиж
ників у вигнанні була марною. Але такий присуд був би,
мабуть, надто суворим. Порівняно зі здобутками пізніших
поколінь українських емігрантів, Орликові вдалося зробити
чимало. Передусім варто згадати високий рівень його політич
156