частиною Посольського приказу, що вказувало на ок-
-ремішність України, Малоросійська колегія підпорядковувала
ся Сенатові, тобто органові, створеному для керування внут
рішніми справами 53. Це явно вказувало на те, що тепер цар
уважав Україну невіддільною частиною Російської імперської
держави.
Узгодженню підлягали всі аспекти життя українського
суспільства. Осідок гетьмана перенесено з Батурина до Глухо
ва, який був набагато ближче до Росії. Раніше козаки діяли
як автономне військо — тепер над ними поставлено російсько**
го командувача. Вже 1715 р. змінено практику обрання
козацьких урядовців, Полкам і сотням дозволялося обирати
двох чи трьох кандидатів, які мали дістати схвалення рези
дента, а потім одного з них гетьман, порадившись із російсь
кими чиновниками, призначав на вільне місце. Якщо звільня
лися важливі уряди полковників, то колегія дбала про обсад
ження їх чужинцями. Наприклад; серба Милорадовича
призначено полковником у Гадяч, а командувати Стародубсь-
ким, Чернігівським і Ніжинським полками поставлено росіян.
Крім того, російській знаті віддано велику частину земель
мазепинців. Найбільшу заповзятливість у набутті земель і
селян виявив О. Меншиков. Приміром, 1704 р. йому належав
у гетьманщині 1261 селянин, 1709 р. їх кількість зросла до
28 035, а на 1725 р. досягла 55 17654. Поспішаючи скориста
тися з такої нагоди, Б. Шереметьев, Г. Головкін, Г. Долгору
кий і П. Шафіров також здобули на півдні великі володіння.
Царський уряд усіляко заохочував сербів, молдаван, чорно
горців і греків селитися в Україні, особливо на півдні, де було
вдосталь землі. До того ж тутешнє українське населення
показало себе найбільш непостійним у своїй лояльності до
Москви.
Не уникло царевої уваги й суспільно-культурне життя
країни. Старшину відраджувано від шлюбів із поляками та
литовцями, натомість їй настійно рекомендувалося родичати
ся з росіянами 55. Заходи в галузі культури викликали три
вогу своєю новизною. Що стосується книгодрукування, то вже
1720 р= Сенат постановив в Україні «надалі Книжок ніяких,
крім церковних попередніх видань, не друкувати. А ті церковні
старі книги для цілковитого узгодження з такими ж велико
російськими церковними книгами виправляти перед друку
ванням за тими великоросійськими виданнями, аби ніякої
відміни й особливого наріччя в них не було. А інших ніяких
книжок, ані попередніх, ані нових видань, не оголосивши про
них у Духовній колегії і не взявши від неї дозволу, в тда
120