розв’ язала української проблеми. Розв’ язати її змогло лише створення власної національної держави. Проголошенням IV Універсалу Центральна Рада довела, що українці є державним народом, який має політичну волю і спроможний її реалізувати.
Важливою була і перемога, одержана українським народом над власне собою. Від кирило-мефодіївців через Драгоманова і до Грушевського український визвольний рух розвивався під гаслами федералізму й автономії. В основу тих гасел покладалася ідея досягнення паритету між російськими та українськими інтересами. Історія засвідчила, що російська сторона ніколи й не думала над реальним збалансуванням тих інтересів, а українська ніяк не осмілювалася вийти за межі окресленої парадигми. Догматичне прагнення спільного революційного фронту, посилання на обопільні інтереси революційної демократії здебільшого спрямовувалися не на користь, а на шкоду українській справі. Можна пригадати, як наприкінці 1904 р. розкололася Революційна українська партія. Та її частина, що пристала до російських меншовиків, не відіграла будь-якої самостійної ролі в історії. Навіть 1917 р. позначений багатьма прикладами, коли українські політичні сили відмовлялися блокуватись між собою і вдавалися до спілки з російськими. Внаслідок такого блокування українці практично провалили вибори до міських дум. Зрештою, логіка розвитку революції, боротьба за державність привели діячів УЦР до відмови від федералізму та автономізму.
Після проголошення IV Універсалу автономізм став лиш історією української суспільно-політичної думки, назавжди звільнивши місце в реальному політичному житті ідеї суверенної української держави. Ідея самостійності стала магістральним напрямом українського визвольного руху, її підхопили всі українські політичні течії, навіть націонал-комуністична.
Тим часом IV Універсал не просто відхилив чужу державність, але й принципи, на яких багато століть будувалась влада в Росії,— насилля, терор, диктатуру, що їх одразу ж взяли на озброєння більшовики. УЦР орієнтувалась на демократичні засади врядування. В тому була принципова відмінність двох режимів, що унеможлювала їхнє мирне співіснування. Не дарма більшовики одного із перших своїх ворогів побачили саме в Центральній Раді та розгорнули проти неї воєнну інтервенцію.
Демократичні засади були органічно притаманні українському визвольному рухові, вони випливали з його народницької ідеології. Демократичні представницькі принципи було зреалізовано вже за формування нового складу УЦР на Всеукраїнському національному конгресі з урахуванням інтересів окремих територій, міст, громад, політичних партій, спілок, установ, соціальних верств. Із дотриманням тих самих принципів здійснювалася робота Центральної Ради, що відбилося у її найважливіших документах, насамперед у Статуті про державний устрій, права і вільності УНР( Конституції УНР), ухваленому Центральною Радою 29 квітня 1918 р. Передусім джерелом влади УНР Конституція визнала народ. Своє суверенне право на владу він мав здійснювати через обрані загальним, рівним, безпосереднім таємним і пропорційним голосуванням усіх громадян Всенародні Збори України— вищу законодавчу владу в державі. За формою державного устрою УНР визнавалася парламентською республікою. Найвища посадова особа УНР— голова Всенародних Зборів— за Конституцією мав виконувати « всі чинності, зв’ язані з представництвом Республіки ».
Влада в УНР за класичним демократичним принципом розподілялась на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Велика увага надавалася захисту прав людини. Конституція забезпечувала для всіх громадян УНР рівні громадянські та
8