розв ’ язала української проблеми . Розв ’ язати її змогло лише створення власної національної держави . Проголошенням IV Універсалу Центральна Рада довела , що українці є державним народом , який має політичну волю і спроможний її реалізувати .
Важливою була і перемога , одержана українським народом над власне собою . Від кирило-мефодіївців через Драгоманова і до Грушевського український визвольний рух розвивався під гаслами федералізму й автономії . В основу тих гасел покладалася ідея досягнення паритету між російськими та українськими інтересами . Історія засвідчила , що російська сторона ніколи й не думала над реальним збалансуванням тих інтересів , а українська ніяк не осмілювалася вийти за межі окресленої парадигми . Догматичне прагнення спільного революційного фронту , посилання на обопільні інтереси революційної демократії здебільшого спрямовувалися не на користь , а на шкоду українській справі . Можна пригадати , як наприкінці 1904 р . розкололася Революційна українська партія . Та її частина , що пристала до російських меншовиків , не відіграла будь-якої самостійної ролі в історії . Навіть 1917 р . позначений багатьма прикладами , коли українські політичні сили відмовлялися блокуватись між собою і вдавалися до спілки з російськими . Внаслідок такого блокування українці практично провалили вибори до міських дум . Зрештою , логіка розвитку революції , боротьба за державність привели діячів УЦР до відмови від федералізму та автономізму .
Після проголошення IV Універсалу автономізм став лиш історією української суспільно-політичної думки , назавжди звільнивши місце в реальному політичному житті ідеї суверенної української держави . Ідея самостійності стала магістральним напрямом українського визвольного руху , її підхопили всі українські політичні течії , навіть націонал-комуністична .
Тим часом IV Універсал не просто відхилив чужу державність , але й принципи , на яких багато століть будувалась влада в Росії , — насилля , терор , диктатуру , що їх одразу ж взяли на озброєння більшовики . УЦР орієнтувалась на демократичні засади врядування . В тому була принципова відмінність двох режимів , що унеможлювала їхнє мирне співіснування . Не дарма більшовики одного із перших своїх ворогів побачили саме в Центральній Раді та розгорнули проти неї воєнну інтервенцію .
Демократичні засади були органічно притаманні українському визвольному рухові , вони випливали з його народницької ідеології . Демократичні представницькі принципи було зреалізовано вже за формування нового складу УЦР на Всеукраїнському національному конгресі з урахуванням інтересів окремих територій , міст , громад , політичних партій , спілок , установ , соціальних верств . Із дотриманням тих самих принципів здійснювалася робота Центральної Ради , що відбилося у її найважливіших документах , насамперед у Статуті про державний устрій , права і вільності УНР ( Конституції УНР ), ухваленому Центральною Радою 29 квітня 1918 р . Передусім джерелом влади УНР Конституція визнала народ . Своє суверенне право на владу він мав здійснювати через обрані загальним , рівним , безпосереднім таємним і пропорційним голосуванням усіх громадян Всенародні Збори України — вищу законодавчу владу в державі . За формою державного устрою УНР визнавалася парламентською республікою . Найвища посадова особа УНР — голова Всенародних Зборів — за Конституцією мав виконувати « всі чинності , зв ’ язані з представництвом Республіки ».
Влада в УНР за класичним демократичним принципом розподілялась на три гілки : законодавчу , виконавчу та судову . Велика увага надавалася захисту прав людини . Конституція забезпечувала для всіх громадян УНР рівні громадянські та
8