страцію і суд. Тільки в деяких справах, спільних для всієї російської держави, вона має приймати постанови її загального представництва( федеративної влади.— В. В.), в котрім братимуть участь представники України ».
Отже, модель автономного статусу України, що її дотримувалась УЦР та яку пропагував М. Грушевський, мала практично всі елементи, ознаки й атрибути держави: народ, територію, вищий законодавчий орган— сойм, виконавчу та судову владу, законодавство, військо, контроль над ресурсами, економікою, політикою і культурою.
Звичайно, великою була проблема реального здійснення автономії. Аналіз ситуації 1917 р. впевнює, що і російська влада, і російська суспільно-політична думка цупко трималися принципу « единой и неделимой России ». Навіть тоді, коли УЦР вдалась до компромісу з Тимчасовим урядом( II Універсал, 3. VII. 1917 р.), російська сторона чинила всілякі перепони становленню автономії України. Але треба визнати, що ще менш реалістичною за тієї ситуації була б спроба запровадження статусу самостійної України. Зрештою, в українському русі була самостійницька течія, проте помітних успіхів та відчутного впливу не мала, тим часом як Центральна Рада, послуговуючись поміркованішим гаслом автономії, спромоглася прищепити українським масам ідею державності. У тому переконує широка народна підтримка III Універсалу( 7. ХІ. 1917). Навіть неукраїнські маси та політичні сили не виявили до факту проголошення Української Народної Республіки відвертого ворожого ставлення.
Вершиною державотворчої діяльності Центральної Ради став IV Універсал( 11.1.1918). Помиляються ті історики, які вважають, що він був наслідком тільки зовнішньополітичної кон’ юнктури. Внутрішні потреби державного життя змушували Центральну Раду та Генеральний Секретаріат наприкінці 1917 р. дбати про власну зовнішню політику, фінанси, судову систему, армію, адміністративний апарат, зрештою Конституцію. Саме такі потреби спричинилися до проголошення IV Універсалу. Його суть становила така формула: « Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу ». І в цьому сенсі історичне значення зазначеного документа цілком зрозуміле, але цим не вичерпується. Проголошення незалежності означало воднораз і « кінець московської орієнтації ». М. Грушевський надавав цьому аспекту надзвичайної ваги. « Роздумуючи над сим моментом,— писав він,— я думаю, що недаремно пролилась кров тисяч розстріляних українських інтелігентів і молодіжи, коли вона принесла чи закріпила духове визволення нашого народу від найтяжчого й найшкідливішого ярма, яке може бути: добровільно прийнятого духового чи морального закріпощення. Я скажу різко, але справжніми словами: се духове холопство, холуйство раба, котрого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі й холопства, його апологетом і панегіристом ». Отож IV Універсал став морально-публічною перемогою українців над Російською імперією, в складі якої Україна перебувала понад два з половиною століття, втратила за той час атрибути своєї державності, перетворилася на одну з провінцій, а український народ був зведений до стану « інородців ». Революція показала, що зміна форми влади в Росії з самодержавної на демократичну, а потім і совєтську *, не
На відміну від термінів рада та радянський, вироблених давніми демократичними традиціями в Україні, для означення більшовицьких структур періоду Української революції та пізнішої совєтсько-російської окупації використовуються слова совєти, совєтський; уживані ще діячами УЦР, а згодом— в українській діаспорі
7