доступна свідомості будь-якого громадянина думка, проголошена у формі історичного документа, спричинила високе піднесення духу нації, ще міцніше об’ єднала її. Центральна Рада була завалена вітальними телеграмами, резолюціями на її підтримку. На вірність Раді, а відтак Україні, українській справі, складали присягу сільські зібрання, з’ їзди, військові частини. « Народ бачив, що йому вірять і сам повірив у себе,— так оцінював реакцію мас на І Універсал відомий діяч УЦР П. Христюк.— Вітаючи Центральну Раду, народ вітав себе, свою відроджену до життя творчу волю. Постановляючи коритись Центральній Раді, народ постановляв коритись самому собі, своїй в найкращій формі виявленій організованій волі. Присягаючи Центральній Раді, народ присягав сам собі— своїй силі, своєму творчому колективному розумові, своїм робочим рукам, своїм трудовим ідеалам ».
Зростання національної свідомості та активності українських мас, їх консолідація навколо Центральної Ради— її величезний історичний здобуток. Водночас та суспільна піднесеність засвідчила життєздатність української нації як політичної спільноти. Від 1917 р. українська нація стає і політичною, і культурною реалією, яку вже ніхто не наважувався заперечити. Безумовною ознакою нації є її державність як наслідок історичної зрілості народу. І в галузі державотворення ми повинні віддати належне Центральній Раді. Її зусиллями вперше в новітній історії постала нова українська держава— Українська Народна Республіка. Центральній Раді знадобилося лише 8 місяців для проголошення УНР у складі федеративної Росії та ще два місяці, аби задекларувати її цілковиту незалежність. Це історичне сходження було позначене чотирма Універсалами Центральної Ради, кожен з яких ознаменував окремий етап державотворення. В історичній літературі можна натрапити на закиди УЦР про те, що вона надто багато часу згаяла на автономістські ілюзії, а III і IV Універсали проголосила під тиском зовнішніх обставин— збройного повстання у Петрограді та більшовицької інтервенції в Україну. У таких закидах хоч і є частка правди, одначе виразно проглядає бажання принизити значення здійсненого Центральною Радою.
Справді, УЦР протягом 1917 р. обстоювала автономію України, але то була ідея, що дісталася їй у спадок від попередніх етапів національно-визвольного руху. Проте така ідея 1917 р. широко підтримувалася масами. Було б історично некоректним звинувачувати УЦР в тому, що гасло автономії гальмувало розвиток українського національно-визвольного руху. Реалії 1917 р. були такими, що більшість української інтелігенції перебувала під впливом подвійної лояльності, а населення здебільшого мало невисокий рівень політичної культури та національної свідомості, що лише формувалися. За таких умов успіх справи залежав не від радикальності поставлених завдань— самостійна Україна,— а від того, чи вдасться в масовій свідомості сформувати розуміння доконечності української державності, та при тому не наразитися на смертельний удар російської влади.
Наголосимо також, що автономізм не був запереченням української державності, а тільки шляхом до неї. Ось як інтерпретував його М. Гру шевський у брошурі « Якої ми хочемо автономії і федералізації »: « Українці хочуть, щоб з українських земель російської держави... була утворена одна область, одна національна територія... Ся українська територія має бути зорганізована на основах широкого демократичного( не цензованого) громадського самопорядкування, від самого споду(« дрібної земської одиниці ») аж до верху— до українського сойму. Вона має вершити в себе вдома всякі свої справи— економічні, культурні, політичні, удержувати своє військо, розпоряджати [ ся ] своїми дорогами, доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміні
6