доступна свідомості будь-якого громадянина думка , проголошена у формі історичного документа , спричинила високе піднесення духу нації , ще міцніше об ’ єднала її . Центральна Рада була завалена вітальними телеграмами , резолюціями на її підтримку . На вірність Раді , а відтак Україні , українській справі , складали присягу сільські зібрання , з ’ їзди , військові частини . « Народ бачив , що йому вірять і сам повірив у себе , — так оцінював реакцію мас на І Універсал відомий діяч УЦР П . Христюк . — Вітаючи Центральну Раду , народ вітав себе , свою відроджену до життя творчу волю . Постановляючи коритись Центральній Раді , народ постановляв коритись самому собі , своїй в найкращій формі виявленій організованій волі . Присягаючи Центральній Раді , народ присягав сам собі — своїй силі , своєму творчому колективному розумові , своїм робочим рукам , своїм трудовим ідеалам ».
Зростання національної свідомості та активності українських мас , їх консолідація навколо Центральної Ради — її величезний історичний здобуток . Водночас та суспільна піднесеність засвідчила життєздатність української нації як політичної спільноти . Від 1917 р . українська нація стає і політичною , і культурною реалією , яку вже ніхто не наважувався заперечити . Безумовною ознакою нації є її державність як наслідок історичної зрілості народу . І в галузі державотворення ми повинні віддати належне Центральній Раді . Її зусиллями вперше в новітній історії постала нова українська держава — Українська Народна Республіка . Центральній Раді знадобилося лише 8 місяців для проголошення УНР у складі федеративної Росії та ще два місяці , аби задекларувати її цілковиту незалежність . Це історичне сходження було позначене чотирма Універсалами Центральної Ради , кожен з яких ознаменував окремий етап державотворення . В історичній літературі можна натрапити на закиди УЦР про те , що вона надто багато часу згаяла на автономістські ілюзії , а III і IV Універсали проголосила під тиском зовнішніх обставин — збройного повстання у Петрограді та більшовицької інтервенції в Україну . У таких закидах хоч і є частка правди , одначе виразно проглядає бажання принизити значення здійсненого Центральною Радою .
Справді , УЦР протягом 1917 р . обстоювала автономію України , але то була ідея , що дісталася їй у спадок від попередніх етапів національно-визвольного руху . Проте така ідея 1917 р . широко підтримувалася масами . Було б історично некоректним звинувачувати УЦР в тому , що гасло автономії гальмувало розвиток українського національно-визвольного руху . Реалії 1917 р . були такими , що більшість української інтелігенції перебувала під впливом подвійної лояльності , а населення здебільшого мало невисокий рівень політичної культури та національної свідомості , що лише формувалися . За таких умов успіх справи залежав не від радикальності поставлених завдань — самостійна Україна , — а від того , чи вдасться в масовій свідомості сформувати розуміння доконечності української державності , та при тому не наразитися на смертельний удар російської влади .
Наголосимо також , що автономізм не був запереченням української державності , а тільки шляхом до неї . Ось як інтерпретував його М . Гру шевський у брошурі « Якої ми хочемо автономії і федералізації »: « Українці хочуть , щоб з українських земель російської держави ... була утворена одна область , одна національна територія ... Ся українська територія має бути зорганізована на основах широкого демократичного ( не цензованого ) громадського самопорядкування , від самого споду (« дрібної земської одиниці ») аж до верху — до українського сойму . Вона має вершити в себе вдома всякі свої справи — економічні , культурні , політичні , удержувати своє військо , розпоряджати [ ся ] своїми дорогами , доходами , землями і всякими натуральними багатствами , мати своє законодавство , адміні
6