ральній Раді у сепаратистському політичному курсі. Д. Антонович разом із М. Грушевським рішуче відкинув ті звинувачення.
Він був одним із організаторів Всеукраїнського національного конгресу, але після його завершення не потрапив до новообраного складу Центральної Ради. М. Грушевський у своїх спогадах витлумачив це так: « Через недогляд чи умисно не пройшов до нової Ц. Ради Д. Антонович: повинні були його поставити соціал-демократичні організації, і чи забули, чи справді поминули( Винниченко не любив його і підозрівали, що умисно так його обминув), і від просвітніх організацій його також не поставлено. Се по попередній своїй роботі Антонович відчув як образу і відсунувся, і вже не схотів, коли я його пробував пізніше провести. Се була шкода ».
Дещо дистанціювавшись від діяльності Центральної Ради, Д. Антонович продовжував роботу в соціал-демократичних організаціях. Улітку 1917 р. від блоку українських партій він був обраний гласним Київської міської думи, в жовтні 1917 р. став товаришем голови Київської міської думи. За дорученням Центральної Ради в жовтні 1917 р. вів переговори із командуванням Чорноморського флоту про його українізацію. Був співголовою Комітету Українського національного театру і входив до складу організаційного комітету для заснування Української академії мистецтв. 21 грудня 1917 р. призначений генеральним секретарем морських справ УНР, в січні 1918 р.— міністром морських справ в уряді В. Голубовича. Мала Рада 18.1.1918 р. затвердила запропонований Д. Антоновичем проект українського морського прапора, який розробила Морська рада. У липні 1918 р. його призначено генеральним консулом Української Держави в Швеції. У листопаді 1918 р. входив до складу делегації Українського національного союзу на переговорах із країнами Антанти( Ясси, 17— 23. XI. 1918 р.). У 1919 р.— дипломатичний представник УНР у Римі.
У 1921 р. Д. Антонович був одним із засновників, а в 1928— 1930, 1937— 1938 рр.— ректором Українського вільного університету у Відні і Празі, в 1925— 1945 рр.— голова Українського історично-філологічного товариства та директор Музею визвольної боротьби України у Празі. Помер і похований у Празі.
Автор багатьох праць, зокрема « Естетичне виховання Т. Шевченка »( 1914), « Українське мистецтво »( 1923), « 300 років українського театру, 1619— 1919 »( 1925) та ін.
ЕГАБИЧ Борис Вячеславович— громадсько-політичний діяч; член ■- * Центральної і Малої Рад, ЦК Селянської спілки.
Діяч українського соціал-демократичного руху. Брав участь у роботі квітневої( 1917) Всеукраїнської конференції УСДРП як делегат новоград-волинської партійної організації. Долучився до створення Селянської спілки, на І Всеукраїнському селянському з’ їзді( 28. V.— 2. V I. 1917) був обраний до її ЦК і на тій підставі кооптований до складу Центральної Ради. Від фракції УСДРП був делегований до Малої Ради під час її створення( 28. V I. 1917). Репрезентував партію в постійних комісіях УЦР: з реорганізації Комітету, з розроблення проекту статуту автономії України. Входив до складу української делегації на З’ їзді поневолених народів Росії у Києві( 8— 15. ІХ. 1917) як представник української соціал-демократії. Мала Рада 9. ІХ. 1917 р. ухвалила його кандидатуру до складу української делегації на
65