приєднатися до РСДРП. Д. Антонович належав до більшості, яка обстоювала партійну самостійність та наприкінці 1905 р. створила Українську соціал-демократичну робітничу партію. Д. Антонович був одним із лідерів УСДРП. Проте за того періоду він недооцінював національне питання. У січні 1905 р. в часописі « Праця », який заступив із 1904 р. « Гасло », Д. Антонович виступив зі статтею « Неіснуюче питання », якою розпочав дискусію із М. Поршем про національне питання. Для соціал-демократії, як вважав Д. Антонович, це питання схоластично надумане буржуазією із метою « затемнити класову свідомість пролетаріату ». Автор пропонував пролетаріатові боротися із цим « неіснуючим питанням ». Цікаво, що погляди Д. Антоновича на національну проблему не позбавлені парадоксальності. Повернувшись в наступному числі журналу до зазначеної теми статтею « Ще про неіснуюче питання », Д. Антонович говорить: визнавши реальність існування національного питання, треба « радикально його розв’ язати поставленням в своїй програмі виразної точки— самостійної демократичної Української республіки від гір Карпатських до Кавказьких. Ніякі півміри автономії України або вступлення України до федеративної спілки неприличні для програми пролетаріату, бо крім трусості нічого не виявляють ». Дискусія із М. Поршем, який обстоював важливість національного питання, практично привела Д. Антоновича до виходу із партії.
У 1906 р. він облишив революційну діяльність, виїхав за кордон, вивчав історію мистецтва у Франції, Німеччині, Італії. З 1912 р. викладав історію українського мистецтва в Київській мистецькій школі, приватних драматичних студіях. Від 1913 р. редагував орган УСДРП « Дзвін »( був одним із його засновників) і співпрацював з мистецьким часописом « Сяйво ».
Під час Першої світової війни його обрали уповноваженим Всеросійського земського союзу. Працював також у Київському відділенні Червоного Хреста, займався евакуацією поранених із Південно-Західного фронту.
Після падіння російського самодержавства, на початку березня 1917 р. Д. Антонович став одним із співзасновників Центральної Ради. Саме він та керовані ним українські соціал-демократи спротивилися ідеї ліберальної української інтелігенції перетворити Товариство українських поступовців на загальноукраїнський київський об’ єднавчий центр. Д. Антонович запропонував створити такий центр на паритетних засадах. « Щоб формально обгрунтувати сей постулат, Антонович вишукав аж 13 професійних і всяких інших організацій Києва с.-децької закраски— до церковних хорів включно, і домагався для них представництва аналогічного із ТУПом,— писав у своїх спогадах М. Грушевський.— У зв’ язку із цим в тім же гуртку Антоновича, очевидно, виникла й гадка кликати мене якнайскорше до Києва— стати на чолі того проектованого центру, щоб знейтралізувати претензії тупівців ». У новоутвореній Центральній Раді Д. Антоновича було обрано товаришем голови, він також очолював маніфестаційну комісію. 19.111.1917 р. був обраний головою Українського віче у Києві. За перших березневих днів увійшов до складу Київського губернського виконавчого комітету, а 15.111.1917 р. делегований від Центральної Ради до Київської губернської Ради об’ єднаних громадських організацій.
Від створення Центральної Ради до Всеукраїнського національного конгресу Д. Антонович був одним із її найактивніших діячів, М. Грушевський зараховував його за того періоду до свого найближчого оточення. 4 квітня 1917 р. Д. Антонович разом із М. Грушевським та В. Винниченком представляв Центральну Раду на спільному засіданні президій міських громадсько-політичних організацій, на якому загальноросійська революційна демократія висунула звинувачення Цент
64