державна нарада не спричинилася до порозуміння правих і лівих . За ініціативи С . Петлюри й А . Макаренка уряд С . Остапенка 9 квітня був відправлений у відставку , а натомість сформовано уряд Б . Мартоса .
Ця обставина посилила суперечності всередині Директорії . Петлюра , Макаренко і Швець перебували у Рівному та Здолбунові . АндрієвСький і Петрушевич — у Станіславі . Командувач Північної групи військ УНР В . Оскілко 29 квітня вчинив заколот , але він не вдався . І . Мазепа смисл цього заколоту визначив дуже лаконічно : « Це був бунт проти Петлюри як провідної особи в українській боротьбі ». Виступ Оскілка підірвав і без того критичний стан фронту . Директорія і уряд УНР змушені були 5 травня залишити Здолбунів і Рівне та евакуюватися до Радивилова . Тільки 9 травня С . Петлюра був обраний головою Директорії , а ще через чотири дні П . Андрієвський виведений із її складу . Відтоді ситуація в Директорії поліпшилась , але суперечності між С . Петлюрою та Є . Петрушевичем , який , щоправда , втратив інтерес до Директорії , а 9 червня був проголошений диктатором ЗО УНР , залишилися .
Тим часом у Проскурові праві українські сили руками отамана Болбочана 9 червня вчинили спробу оволодіти командуванням Запорізьким корпусом і виступити проти Петлюри . Але й та спроба провалилася .
Улітку — восени 1919 р . особливих розбіжностей між Петлюрою , Макаренком і Швецем не було . Голова Директорії мав підтримку її членів . На засіданні Директорії 15 листопада було ухвалено , що Швець і Макаренко виїдуть за кордон із представницькою метою . В ухвалі також зазначалося , що із цього часу « верховне керування справами Республіки покладається на голову Директорії , Головного Отамана С . Петлюру , який іменем Директорії затверджує всі закони і постанови ».
Загалом Директорія як колективний демократичний орган вищої влади не виправдала свого призначення та підтвердила істину про те , що демократія миттєво не народжується в полум ’ ї революції . Набагато вагомішою за колективний орган влади виявилася постать одного його члена , голови Директорії , Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри . 1919 рік зробив його незаперечним лідером українського національно-визвольного руху , об ’ єднавчим символом нації .
Варто пошукати відповіді на запитання , чому саме Петлюрі випала роль національного провідника . Частково ми вже відповіли на це , коли говорили про еволюцію його світогляду . Стаючи на шлях беззастережного служіння нації , він свідомо чи підсвідомо готував себе до ролі національного вождя .
Рік 1917-й не був роком Симона Петлюри . Він його високо підняв , зробив членом Центральної Ради , головою Українського генерального військового комітету , членом Генерального Секретаріату . Але 1917 рік , коли найважливіші політичні рішення Української революції ухвалювалися в стінах Центральної Ради , на переговорах із Тимчасовим урядом , коли мільйонні українські маси лише розпочинали рух , на українському політичному олімпі домінували М . Грушевський та В . Винниченко . Високий інтелект , іміджі вченого і письменника дистанціювали їх від мас , творили міф про їхню особливу втаємниченість у закони суспільного розвитку . Другий період діяльності УЦР після проголошення III і IV Універсалів розвіяв той міф . Року 1918-го та особливо 1919-го революція вийшла далеко з берегів мітингової політичної діяльності , її поступ визначався не стільки деклараціями й резолюціями , скільки збройною силою , безпосередньою участю в революційних подіях широких народних мас . Для керівництва такими масами потрібен був не так інтелектуал , як людина виповнена силою національної
60