державна нарада не спричинилася до порозуміння правих і лівих. За ініціативи С. Петлюри й А. Макаренка уряд С. Остапенка 9 квітня був відправлений у відставку, а натомість сформовано уряд Б. Мартоса.
Ця обставина посилила суперечності всередині Директорії. Петлюра, Макаренко і Швець перебували у Рівному та Здолбунові. АндрієвСький і Петрушевич— у Станіславі. Командувач Північної групи військ УНР В. Оскілко 29 квітня вчинив заколот, але він не вдався. І. Мазепа смисл цього заколоту визначив дуже лаконічно: « Це був бунт проти Петлюри як провідної особи в українській боротьбі ». Виступ Оскілка підірвав і без того критичний стан фронту. Директорія і уряд УНР змушені були 5 травня залишити Здолбунів і Рівне та евакуюватися до Радивилова. Тільки 9 травня С. Петлюра був обраний головою Директорії, а ще через чотири дні П. Андрієвський виведений із її складу. Відтоді ситуація в Директорії поліпшилась, але суперечності між С. Петлюрою та Є. Петрушевичем, який, щоправда, втратив інтерес до Директорії, а 9 червня був проголошений диктатором ЗО УНР, залишилися.
Тим часом у Проскурові праві українські сили руками отамана Болбочана 9 червня вчинили спробу оволодіти командуванням Запорізьким корпусом і виступити проти Петлюри. Але й та спроба провалилася.
Улітку— восени 1919 р. особливих розбіжностей між Петлюрою, Макаренком і Швецем не було. Голова Директорії мав підтримку її членів. На засіданні Директорії 15 листопада було ухвалено, що Швець і Макаренко виїдуть за кордон із представницькою метою. В ухвалі також зазначалося, що із цього часу « верховне керування справами Республіки покладається на голову Директорії, Головного Отамана С. Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі закони і постанови ».
Загалом Директорія як колективний демократичний орган вищої влади не виправдала свого призначення та підтвердила істину про те, що демократія миттєво не народжується в полум’ ї революції. Набагато вагомішою за колективний орган влади виявилася постать одного його члена, голови Директорії, Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри. 1919 рік зробив його незаперечним лідером українського національно-визвольного руху, об’ єднавчим символом нації.
Варто пошукати відповіді на запитання, чому саме Петлюрі випала роль національного провідника. Частково ми вже відповіли на це, коли говорили про еволюцію його світогляду. Стаючи на шлях беззастережного служіння нації, він свідомо чи підсвідомо готував себе до ролі національного вождя.
Рік 1917-й не був роком Симона Петлюри. Він його високо підняв, зробив членом Центральної Ради, головою Українського генерального військового комітету, членом Генерального Секретаріату. Але 1917 рік, коли найважливіші політичні рішення Української революції ухвалювалися в стінах Центральної Ради, на переговорах із Тимчасовим урядом, коли мільйонні українські маси лише розпочинали рух, на українському політичному олімпі домінували М. Грушевський та В. Винниченко. Високий інтелект, іміджі вченого і письменника дистанціювали їх від мас, творили міф про їхню особливу втаємниченість у закони суспільного розвитку. Другий період діяльності УЦР після проголошення III і IV Універсалів розвіяв той міф. Року 1918-го та особливо 1919-го революція вийшла далеко з берегів мітингової політичної діяльності, її поступ визначався не стільки деклараціями й резолюціями, скільки збройною силою, безпосередньою участю в революційних подіях широких народних мас. Для керівництва такими масами потрібен був не так інтелектуал, як людина виповнена силою національної
60