Винниченко, М. Шаповал. ЦК УСДРП 9 лютого відкликав із уряду і Директорії своїх представників *. Скориставшись цією директивою, В. Винниченко залишив Директорію і виїхав за кордон.
Принципово іншим було рішення С. Петлюри. Він 11 лютого звернувся до ЦК УСДРП з листом, в якому писав: « Виходячи із того, що сучасна ситуація для України надзвичайно складна і тяжка, я вважаю, що в даний момент всі сили творчі нашого краю повинні взяти участь у державній праці, не вважаю для себе можливим ухилятися од виконання своїх обов’ язків яко сина свого народу перед Батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати при державній праці. З огляду на це я тимчасово виходжу зі складу членів Укр. С.-Д. партії ».
Вихід С. Петлюри із УСДРП засвідчив завершення еволюції його світогляду в бік національно-державної ідеї. До партії він більше не повертався. Українська соціал-демократія втратила одного зі своїх лідерів, зате Україна знайшла послідовного борця за її державну незалежність.
Здавалося, що відставка В. Винниченка із посади голови Директорії та коаліційного уряду В. Чехівського дадуть змогу українській демократії перегрупувати політичні сили, хай і за рахунок Звуження соціальної опори. Ставка була зроблена на боротьбу із більшовиками та на спробу досягти порозуміння з країнами Антанти. 6 лютого в Бирзулі, неподалік Одеси, розпочалися переговори представників командування військ Антанти та уряду УНР. 10 лютого ухвалою Директорії були припинені переговори із РНК РСФСР. 13 лютого Директорія призначила новий уряд УНР на чолі із безпартійним С. Остапенком. До його складу увійшли представники трьох партій: соціалістів-федералістів, соціалістівсамостійників та народних республіканців, тобто тих політичних сил, що орієнтувалися на демократичні засади та країни Антанти.
Одначе очікуваного поліпшення політичного становища ні в Україні, ні навіть в Директорії такі " зміни не спричинили. Серед суспільного загалу ширилися більшовицькі настрої, то був час найбільшого полівіння мас. Уряд Остапенка, орієнтуючись на Антанту, не спромігся навіть задекларувати свою програму, а в Директорії С. Петлюрі, який і далі сприймався як лівий політик, і, певно,, таким і був, протистояв тандем П. Андрієвського та Є. Петрушевича, який був уведений до складу Директорії як представник ЗУНР. Протидія С. Петлюрі виявилася в тому, що в лютому він не був обраний головою Директорії. Натомість було винесено ухвалу про черговість головування всіх членів Директорії. До того ж, щоб ослабити вплив Петлюри на армію, Директорія 24 лютого запровадила спеціальною постановою посаду наказного отамана, який здійснював безпосереднє керівництво армією УНР, тоді як за Головним Отаманом залишалось загальне керівництво. Соціалісти-самостійники, як свідчить І. Мазепа, « проводили агітацію за передачу Петрушевичеві головування в Директорії, а отам. Оскілкові, своєму однодумцеві, що командував Північною групою, обов’ язків головнокомандуючого українською армією. Як на мотиви цього, указувалось на те, що, мовляв, Петлюра, як людина некомпетентна в військових справах, головним чином
завинив невдачі на українському фронті ».
Соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійники та народні республіканці і далі стояли за орієнтацію на Антанту та за збереження старого курсу уряду, тоді як С. Петлюра переконався в тому, що така політика веде Україну в глухий кут, відриває Директорію від народних мас. Скликана 6 квітня в Рівному чергова
Аналогічну заяву про відкликання членів партії із Директорії та уряду зробив ЦК УПСР.
59