ская жизнь »( 1912— 1917). Трансформації, що відбулися з С. Петлюрою, вразили С. Єфремова: « Коли я встрівся із ним уже 1912 року в редакції « Украинской жизни », я не пізнав колишнього Симона: виріс, споважнів, розвинувся, занехаяв свої колишні витівки ». Якісно змінився не лише сам С. Петлюра, а й його журналістський доробок. У публіцистичних статтях Петлюри, надрукованих в « Украинской жизни », національне переважає класове. Така обставина була пов’ язана не лише із характером журналу. У статті « І. Франко— поет національної честі » до великого українського поета, мислителя, який сам еволюціонував від радикального до національного діяча, С. Петлюра підійшов з мірками тільки національними. Він писав, що творчість І. Франка його цікавить з « громадсько-національного погляду », « національної честі і національної гідности ». Для С. Петлюри Франко насамперед народний співець, і автор солідаризується із думкою поета про те, що « ніколи не слід зневірюватись в народі ».
Визначаючи позицію І. Франка в українському соціально-політичному житті, С. Петлюра дійшов важливого висновку: « Все поверхове, формальне, нечесне і деморалізуюче в національному патріотизмі, все далеке від непідкупної любови до рідного народу, що заважає цій щирій любові розлитися по національному організмові, запліднивши його сили,— все це знаходить в особі І. Франка ворога, борця й протестанта. Франків протест має подвійний характер. У громадсько-поетичній проповіді поет має на увазі: 1) реального ворога, частково історичного, частково сучасного, що його насильство сковувало й сковує розвиток українського народу, і 2) ворога, що затаївся в колективній душі українській в здавен понівеченому історією національному « я », який ще небезпечніший, ніж перший ». Автор не просто констатує певну істину, а глибоко переймається із позицією І. Франка, робить її власним політичним кредо.
Для С. Петлюри Франко— борець і пророк, інтелектуальний лідер народу, віра якого в невичерпні сили української нації переконує, що « невільничі риси в рідному народі, хоч і довго живуть і виявляються протягом сторіч, але все-таки колись мусять поступитися перед своїм антиподом ». Франко, на думку Петлюри, не спускається до потурання національній стихії, часто рабській, а має особливу здатність звертатись до почуття національної гідності і честі. Слово поета « б’ є як батіг і очищає як каяття ».
Отже, відбувається сублімація життєвих установок журналіста та його великого героя, яка допомагає С. Петлюрі скоригувати своє місце в суспільному житті, співвіднести і поєднати особисте « я » не із окремою політичною партією чи навіїь класом, а із долею рідного народу. І, виявляється, що то набагато вагоміша позиція. Окрім того настає розуміння, що потрібним народові можна стати, лише піднявшись над загалом і скерувавши його в потрібному напрямі. Отож автор статті замислюється над питанням про внутрішній зв’ язок особистості із народом, доходить висновку, що особистість мусить бути виразником інтересів народу і водночас іманентним носієм його колективного « я ».
Із пересічного бухгалтера * і журналіста С. Петлюра на час Першої світової війни, за свідченням М. Грушевського, перетворився на визначного провідника московської української громади. Ще яскравішу, можна сказати— пророчу, характеристику за того часу дала йому людина прихильна, але стороння для українського руху. « Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони
Восени 1908 р. скрутні матеріальні обставини змусили С. Петлюру переїхати до Петербурга, де він знайшов пристойно оплачувану роботу бухгалтера в транспортному товаристві, бухгалтером деякий час він працював і в Москві, до якої перебрався, за одними свідченнями, 1909, за іншими— 1911 р.
55