вирішила видавати в Києві. Перше число газети побачило світ у травні 1907 р. С. Петлюра значився у складі її редколегії, а із вересня— офіційним редактором. З другого числа на сторінках газети з’ являється безліч великих і малих матеріалів, підготовлених С. Петлюрою. Соціал-демократичний світогляд автора цих матеріалів не викликає сумнівів. М. Садовський, чи спересердя, чи із притаманною українському гумору іронією, охрестив С. Петлюру за часів редагування « Слова » « новим українським Марксом ». Ймовірною причиною колючої іронії могла бути передмова С. Петлюри до видання українського перекладу п’ єси Чирикова « Євреї ». У передмові під назвою « Уваги про завдання українського театру » її автор дорікав тогочасній українській драматургії за те, що вона пронизана буржуазним народолюбством і зовсім байдужа до класової боротьби та соціальних конфліктів. На думку С. Петлюри, справжній драматург « мусить бути арфою, на якій виграє ураган тієї боротьби,... що теж є нічим іншим як поетичною інтерпретацією основної тези Комуністичного Маніфесту Маркса і Енгельса ». С. Петлюра мріє, « щоб українська драма стала драмою боротьби, соціальних катастроф, революційних конфліктів ». Звернемо увагу й на статтю « Українські катедри і український пролетаріат », опубліковану у вересні 1907 р. та написану із приводу того, що в деяких вищих навчальних закладах України під впливом революції почали читатися окремі українознавчі предмети. Автор наголошував на тому, як мусить ставитись до подібного явища український пролетаріат. Петлюра відповів на поставлене запитання так: « Не будемо піддаватися особливим ілюзіям і радощам із приводу того, що той чи інший професор почав викладати науку, хоч би і заборонену досі, по предметах українознавства. Адже діти українського робітника або бідного селянина не почують її, адже ж їм всім заказані всі втіхи до неї! Нове слово про Україну будуть слухати тільки діти заможних людей, діти буржуазії. Та й те ще треба згадати, що ця наука, хоч би й українська, все ж буде буржуазна і не стане вона ні навчати, ні освітлювати всіх явищ життя із того погляду, яким дивиться на нього свідомий пролетаріат, себто з погляду наукового соціалізму!»
Але й національне живе в Петлюрі та потребує сатисфакції. Тож далі автор говорить про те, що висловлена ним сентенція правильна лише на перший погляд: « Не маючи своєї власної школи, своїх національних інституцій, геній пригнобленої нації нидіє, йому насильно підрізують крила, а сама нація йде до денаціоналізації ». Який же вихід із такої ситуації? На думку Петлюри, пролетаріат пригнобленої нації « не обмежує цієї боротьби, як націоналісти, однією тільки боротьбою за національні права, а повстає проти капіталістичного ладу, який між іншими формами гніту для свого добробуту вимагає і гніту над недержавними націями ».
Такий дуалізм політичних орієнтирів був надзвичайно характерний для більшості тогочасних українських революційних діячів. Симон Петлюра— переконливий взірець еволюції соціал-демократичного діяча революційного напрямку до діяча національно-державного. Саме внаслідок такої еволюції й стала можливою його історична роль, яку він зіграв як Головний Отаман війська УНР та голова Директорії.
Після поразки революції 1905— 1907 рр., за подальшого десятиліття, С. Петлюра пережив період глибокого внутрішнього осмислення суспільних процесів, що зумовило вагомі світоглядні зміни, розширило його освітній, культурний і політичний кругозір, змінило його масштаби громадсько-політичної діяльності. Зрушення ті стали помітними вже напередодні Першої світової війни, коли С. Петлюра разом із О. Саліковським заходилися видавати в Москві журнал « Украин-
54