здібності, просив пожаліти старого батька, покаятись, кинути свої « заблуждения ». На ті напучування учень відповів, що « певен свого шляху » і що йому « ідеї дорожчі за родинні відносини ».
То був характерний для того часу тип поведінки. Тих, які наприкінці XIX— на початку XX ст. увійшли до революційного кола, важко було із нього вирвати простими умовляннями.
Улітку 1901 р. уже виключений із семінарії С. Петлюра брав участь у Всеукраїнському студентському з’ їзді, що відбувся у Полтаві. Навесні 1902 р. він був одним із організаторів виступу учнів семінарії, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів, змінити програму, ввести до неї українознавчі предмети. Тієї самої весни, коли під упливом агітації РУП Полтавщину охопив могутній селянський рух, що супроводжувався захопленням поміщицької землі, худоби, реманенту, розгромом маєтків, полтавська жандармерія зафіксувала виїзди С. Петлюри та його друзів до сіл губернії з метою агітації та порушила кримінальну справу. Рятуючись від неминучого арешту, С. Петлюра разом із приятелем та ідейним однодумцем П. Понятенком восени 1902 р. виїхав на Кубань. Зовсім недовго він жив із приватних уроків, які давав у Катеринодарі, а потім знайшов працю в експедиції члена-кореспондента Російської АН Ф. Щербини, який займався впорядкуванням архівів Кубанського козацтва. За свідченнями Ф. Щербини, дуже швидко з’ ясувалося, що наймолодший серед членів експедиції С. Петлюра виявився найкваліфікованішим співробітником, який найліпше знав історію запорозького козацтва та України. Особливо його захопили архівні справи, пов’ язані із персидським бунтом чорноморських козаків та їх керівником Ф. Дикуном. У спогадах про С. Петлюру Ф. Щербина висловлював здогад, що та історична постать закинула патріотичну іскру в палку душу полтавського юнака та правила йому за приклад, духовно підтримуючи в боротьбі за народ. У приватних розмовах із Щербиною С. Петлюра не приховував власних політичних поглядів, говорив про неминучість революції, вважав, що треба спрямувати всі зусилля на те, щоб її наблизити. І на Кубані С. Петлюра не полишав революційної діяльності. Разом із П. Понятенком, М. Ткаченком, С. Ерастовим, К. Безкровним він заснував там осередок РУП— Чорноморську вільну громаду, яка розгорнула практичну діяльність. У грудні 1903 р. С. Петлюру разом із П. Понятенком арештували. До березня 1904 р. він був ув’ язнений, а потім випущений під грошову заставу, яку вніс батько, продавши останню десятину лісу.
С. Петлюра повернувся в Україну, недовго перебував у Києві, де близько зійшовся з М. Поршем, а восени 1904 р. з паспортом на ім’ я С. Тагона виїхав до Львова, де тоді містився Закордонний комітет РУП та видавався партійний часопис « Праця ». У грудні 1904 р. С. Петлюра взяв участь у конференції РУП, яку спочатку планувалося провести як з’ їзд партії та схвалити на ньому партійну програму. Під час конференції частина делегатів заявила про своє бажання об’ єднатися із РСДРП, інша, більша, обстоювала потребу збереження самостійної партії. До останньої належав С. Петлюра, який неодноразово брав слово у гострих дискусіях. Проте розбіжності виявилися настільки великими, що подолати дискусіями їх не вдалося. Партія розкололась, меншість, що її залишила, створила Українську соціал-демократичну спілку, яка увійшла до РСДРП. Проте одним розколом розбіжності в РУП не були подолані. Протягом 1905 р. в ній точилася дискусія навколо національного питання. Основоположник РУП Д. Антонович оголосив національне питання неіснуючим, йому опонував М. Порш, який доводив потребу для РУП власної національної платформи. Послідовним прибіч
52