Від другої половини 20-х років почалися систематичні переслідування і цькування С . Єфремова , який противився совєтизації ВУАН . Декілька разів питання про долю академіка заслуховувалося на Політбюро ЦК КП ( б ) У та ухвалювалися рішення про його вислання за межі України . За вказівкою вищих партійних органів у пресі 1928 р . було розгорнуто кампанію боротьби із « єфремовщиною ». Того самого року академіка було звільнено від обов ’ язків віце-президента ВУАН та всякої організаційної й адміністративної академічної роботи .
У щоденниковому запису від 17 . ХІІ . 1928 р . С . Єфремов переказав свою зустріч з президентом ВУАН Д . Заболотним . Президент поінформував С . Єфремова про свою розмову із М . Скрипником , який був дуже негативно настроєний проти Єфремова , погрожував поставити його на коліна , коли той не покається . Щоденникова реакція Єфремова на інформацію Заболотного була спокійно-лаконічною : « Навколішки я не стану , каятись не буду , — отже , перспектива виявляється : мандрівочка , і , мабуть , неблизька , пахне ...»
Щоденникові записи переконують , що С . Єфремов усвідомлював неминучість розправи системи над собою , і не робив ні найменших застережень , щоб уникнути її , продовжував писати щоденник , в якому фіксував реалії часу . За доби « великого перелому » він занотовує 2 . VII . 1929 р .: « З сіл страшенні відомості : грабунок , терор . Ніхто не розуміє , кому це й навіщо потрібно . Руйнують « куркуля », а разом руйнують всякий взагалі добробут . Якесь садистичне божевілля ».
С . Єфремова заарештували 21 . VII . 1929 р . На той час у ДПУ вже тривали допити його найближчих соратників . С . Єфремова звинуватили у керівництві « контрреволюційною Спілкою визволення України ».
До березня 1930 р . фабрикація справи « СВУ » була закінчена і завершилась судовим процесом . Верховний Суд УССР 19 . IV . 1930 р . засудив С . Єфремова до смертної кари , яка була замінена 10 роками ув ’ язнення . Він сім років провів у політізоляторі в Ярославлі , потім був переведений до Володимирського ізолятора , помер в одному з таборів ГУЛАГу . Реабілітований за відсутністю складу злочину пленумом Верховного Суду УССР 11 . VIII . 1989 р .
ЕТЛЮРА Симон Васильович ( псевд .: В . Марченко , іІ . Салевський ,
ПРокитний , О . Ряст , О . Тагон , Зілот , Симон , С . Торнтон ; 10 . У . 1879 ,
Полтава — 26 . У . 1926 , Париж ) — громадсько-політичний і державний діяч , журналіст ; член Центральної та Малої Рад , голова УГВК , генеральний секретар військових справ , Головний Отаман армії УНР , голова Директорії УНР .
Народився у сім ’ ї Василя та Ольги Петлюр , полтавських міщан . Рід Петлюр мав давнє козацьке коріння , проте особливих даних із його генеалогії не збереглося . Дід Симона — Павло Петлюра — рано помер , його дружина Ганна , овдовівши , постриглася в черниці , згодом була ігуменею Тепловського монастиря поблизу Феодосії . Василь Петлюра ще парубком , у середині XIX ст ., з ’ явився в Полтаві , працював візником , одружився , приставши у прийми до Ольги Марченко , згодом відкрив свій візницький промисел . 1890-го року мав три виїзди та двох найманих візників .
Багатодітна ( четверо синів та п ’ ятеро доньок ) сім ’ я Петлюр жила в старому трикімнатному будинкові на околиці Полтави . Мати Симона , Ольга Олексіївна , теж походила зі старого козацького роду . Її батько , овдовівши , постригся у ченці ,
50