Від другої половини 20-х років почалися систематичні переслідування і цькування С. Єфремова, який противився совєтизації ВУАН. Декілька разів питання про долю академіка заслуховувалося на Політбюро ЦК КП( б) У та ухвалювалися рішення про його вислання за межі України. За вказівкою вищих партійних органів у пресі 1928 р. було розгорнуто кампанію боротьби із « єфремовщиною ». Того самого року академіка було звільнено від обов’ язків віце-президента ВУАН та всякої організаційної й адміністративної академічної роботи.
У щоденниковому запису від 17. ХІІ. 1928 р. С. Єфремов переказав свою зустріч з президентом ВУАН Д. Заболотним. Президент поінформував С. Єфремова про свою розмову із М. Скрипником, який був дуже негативно настроєний проти Єфремова, погрожував поставити його на коліна, коли той не покається. Щоденникова реакція Єфремова на інформацію Заболотного була спокійно-лаконічною: « Навколішки я не стану, каятись не буду,— отже, перспектива виявляється: мандрівочка, і, мабуть, неблизька, пахне...»
Щоденникові записи переконують, що С. Єфремов усвідомлював неминучість розправи системи над собою, і не робив ні найменших застережень, щоб уникнути її, продовжував писати щоденник, в якому фіксував реалії часу. За доби « великого перелому » він занотовує 2. VII. 1929 р.: « З сіл страшенні відомості: грабунок, терор. Ніхто не розуміє, кому це й навіщо потрібно. Руйнують « куркуля », а разом руйнують всякий взагалі добробут. Якесь садистичне божевілля ».
С. Єфремова заарештували 21. VII. 1929 р. На той час у ДПУ вже тривали допити його найближчих соратників. С. Єфремова звинуватили у керівництві « контрреволюційною Спілкою визволення України ».
До березня 1930 р. фабрикація справи « СВУ » була закінчена і завершилась судовим процесом. Верховний Суд УССР 19. IV. 1930 р. засудив С. Єфремова до смертної кари, яка була замінена 10 роками ув’ язнення. Він сім років провів у політізоляторі в Ярославлі, потім був переведений до Володимирського ізолятора, помер в одному з таборів ГУЛАГу. Реабілітований за відсутністю складу злочину пленумом Верховного Суду УССР 11. VIII. 1989 р.
ЕТЛЮРА Симон Васильович( псевд.: В. Марченко, іІ. Салевський,
ПРокитний, О. Ряст, О. Тагон, Зілот, Симон, С. Торнтон; 10. У. 1879,
Полтава— 26. У. 1926, Париж)— громадсько-політичний і державний діяч, журналіст; член Центральної та Малої Рад, голова УГВК, генеральний секретар військових справ, Головний Отаман армії УНР, голова Директорії УНР.
Народився у сім’ ї Василя та Ольги Петлюр, полтавських міщан. Рід Петлюр мав давнє козацьке коріння, проте особливих даних із його генеалогії не збереглося. Дід Симона— Павло Петлюра— рано помер, його дружина Ганна, овдовівши, постриглася в черниці, згодом була ігуменею Тепловського монастиря поблизу Феодосії. Василь Петлюра ще парубком, у середині XIX ст., з’ явився в Полтаві, працював візником, одружився, приставши у прийми до Ольги Марченко, згодом відкрив свій візницький промисел. 1890-го року мав три виїзди та двох найманих візників.
Багатодітна( четверо синів та п’ ятеро доньок) сім’ я Петлюр жила в старому трикімнатному будинкові на околиці Полтави. Мати Симона, Ольга Олексіївна, теж походила зі старого козацького роду. Її батько, овдовівши, постригся у ченці,
50