Гостро негативно поставився С. Єфремов до більшовицького перевороту, вважав його за авантюру. У більшовиках він убачав головну небезпеку для українського визвольного руху, активно виступав за створення єдиного національного фронту. С. Єфремов одним із перших розгледів соціально-політичну суть більшовизму і мав сміливість публічно говорити про це в пресі за умов більшовицької окупації України на початку 1918 р. Популістські спроби більшовиків розв’ язати продовольчу та фінансову проблеми у Києві адміністративними методами С. Єфремов назвав безглуздими заходами « безтямних людей з величезними претензіями, із хлестаковською психікою, із одвагою безнадійних неуків ». Він не мав сумніву, « що трохи-небагато мине часу, як ці люди зруйнують усе, що тільки підлягає руйнації, і тоді одійдуть, звідки й виринули,— тобто в належну їм безвість ».
Є. Єфремов, як і УПСФ, не поділяв політичного курсу уряду В. Голубовича навесні 1918 р. Особливий протест викликала ідея усуспільнення землі. Здійснення цієї ідеї, писав Є. Єфремов, остаточно підірве сільське господарство. « Соціалізація землі— утопія, якої за наших обставин не сила здійснити, але утопія, за яку люди готові головами покладати, жертвувати і своє, і чуже життя, добро, волю, честь ». Він відверто говорив про нежиттєздатність уряду В. Голубовича, одначе державний переворот, здійснений П. Скоропадським, засудив. Належав до складу делегації українських соціалістичних партій, яка 2— З. У. 1918 р. вела переговори із німецьким генералом В. Тренером про умови, за яких була б можливою участь представників цих партій у роботі українського уряду. Переговори не мали позитивних наслідків.
Восени 1918 р. займав непослідовну позицію щодо підготовки повстання проти гетьманської влади. Наприкінці 1918 р. відійшов від активної політичної діяльності, а 1930 р. на допиті в ДПУ відзначив: « В 1919 р. я жив у Києві, реальних посад я тоді ніяких не займав ». Проте після вступу більшовиків до Києва у лютому 1919 р. С. Єфремов був арештований і відпущений із в’ язниці лише внаслідок заступництва Української академії наук. У лютому 1919 р. УАН обрала С. Єфремова своїм дійсним членом. Зазнав переслідувань і від денікінського режиму. « Коли запанувала у Києві доброволія, року 1919-го, і ми... стали свою газету звати не « Новою радою », а, як і за царських часів, просто « Радою », то цю саму « Раду » добровольці закрили на восьмому числі як за гнівні статті Єфремова, так і за саркастичні Стебницького »,— згадував А. Ніковський.
У червні 1920 р., коли українські і польські війська залишали Київ, Єфремов перейшов на нелегальне становище, жив у Боярці за прізвищем Ігнатенка. На клопотання УАН совєтська влада надала йому амністію і він повернувся до легального життя.
За 20-х років всі зусилля С. Єфремова зосереджувалися на науковій діяльності. У 1922 р. він був обраний віце-президентом ВУАН, водночас був головою господарської управи. По суті все повсякденне керівництво роботою академії покладалося на нього. С. Єфремов змирився із фактом існування совєтської влади, але не міг прийняти її ідейно, не приховував свого негативного ставлення до більшовизму, який поставив людину в повну залежність від системи. У своєму щоденнику, якій вів із 1923 по 1929 рр., він цілком однозначно схарактеризував власне ставлення до пролетарської диктатури: « Не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурелюдстві заснованої ».
Система теж не могла прийняти С. Єфремова, їй потрібні були не незалежні учені, а слухняні виконавці. Ще 1922 р. він був занесений до списку українських вчених, яких влада передбачала вислати за кордон, але згодом змінила свої плани.
49