для української політичної демократії . Намагаючись його реалізувати , вона розкололася на два табори : правих і лівих . Непослідовну позицію зайняв сам В . Винниченко . У грудні 1918 р . на державній нараді у Вінниці він виступав прихильником совєтської системи влади , а в січні 1919 р . в Києві на VI з ’ їзді УСДРП відхилив її . На державній нараді 16.1.1919 р ., — згадував її учасник І . Мазепа — « Винниченко , як завжди , імпровізував і не мав ясного погляду на справу ».
За тих умов В . Винниченкові забракло політичного досвіду , та й психологічно він виявився не готовим зіграти роль провідника нації , бо був зовсім позбавлений харизматичних рис , сильної державної волі , а політичні амбіції , якими він , безумовно , переймався , породжували лише тотальну підозрілість до оточення . Йому здавалося , що всі , хто стоїть у державній і політичній пірамідах нижче , заздрять йому лише через те , що він опинився зверху . У щоденнику він постійно закидає інтриганство то С . Петлюрі , то М . Грушевському . Час від часу з ’ являються претензії до народу : « Нема у нас нації . Є темний , осоловілий від усяких історичних дурманів народ . Ми хочемо зробити його нацією , а він скоса дивиться на наші маніпуляції й сердито бурчить ». Водночас його постійно роз ’ їдає рефлексія , безкінечні копання у власному « Я ». Ситуація ускладнилася ще й тим , що в очах представників Антанти , із якими уряд УНР намагався вступити у переговори , В . Винниченко виглядав надто лівим , майже більшовиком . Антанта вимагала його усунення від державної діяльності .
ЦК УСДРП 9 . II . 1919 р . ухвалив відкликати з Директорії та уряду УНР своїх представників . Скориставшись цим рішенням , В . Винниченко вдався до відставки .
У березні 1919 р . він виїхав за кордон з мандатом ЦК УСДРП для участі в конференції Соцінтерну в Берні . Наприкінці того самого місяця до Винниченка звернувся уряд совєтської Угорщини із пропозицією посприяти становленню совєтської влади в Україні з тим , щоб утворити єдиний фронт трьох совєтських республік — Росії , України , Угорщини . Зі свого боку угорські комуністи обіцяли допомогу у залагодженні конфлікту із Росією .
І знову В . Винниченко перебуває в обіймах політичних амбіцій і рефлексій . 28.111.1919 р . він занотовує до щоденника : « Що рішити ? Що боронити ? Як віддати себе на те , в успіх чого не віриш ? Провадити справу більшовизму ? Одягти його в українську одежу ? Згармонізувати , нарешті , ці дві великі сили в одну ? О , коли б це вдалося і коли б я хоч вірив у те , що вдасться , що нас не роздушать , не знищать і за цю гармонізацію не віддадуть націю на розтерзання , на глум , на визиск милих сусідів ». Запитання , запитання . Очевидне не переконувало , хробак сумнівів точив душу : що буде , коли більшовизм переможе , а він , Винниченко лишиться осторонь і доведеться йти на готове ? Зрештою , він самого себе умовив : не так важливо , яка за формою влада , « хай усяка форма влади , аби наша , національна ».
В . Винниченко їде до Будапешта , де веде переговори із Белою Куном , згоджується на його пропозиції , висунувши низку власних вимог . Головною серед них було визнання незалежної Української « Радянської » Республіки .
Унаслідок різних причин план не було реалізовано , та поїздка до совєтської Угорщини стала для В . Винниченка важливим кроком у напрямі націонал-комунізму . У червні 1919 р . він розпочав роботу над « Відродженням нації », що тривала безперервно протягом семи місяців . Вона планувалася невеликою книжкою в 10 авторських аркушів , а вилилася в три томи загальним обсягом 70 аркушів . Одначе історією Української революції , як автор визначив у підзаголовку тему своєї праці , « Відродження нації » не стало . Надто мало часу минуло від
40