для української політичної демократії. Намагаючись його реалізувати, вона розкололася на два табори: правих і лівих. Непослідовну позицію зайняв сам В. Винниченко. У грудні 1918 р. на державній нараді у Вінниці він виступав прихильником совєтської системи влади, а в січні 1919 р. в Києві на VI з’ їзді УСДРП відхилив її. На державній нараді 16.1.1919 р.,— згадував її учасник І. Мазепа— « Винниченко, як завжди, імпровізував і не мав ясного погляду на справу ».
За тих умов В. Винниченкові забракло політичного досвіду, та й психологічно він виявився не готовим зіграти роль провідника нації, бо був зовсім позбавлений харизматичних рис, сильної державної волі, а політичні амбіції, якими він, безумовно, переймався, породжували лише тотальну підозрілість до оточення. Йому здавалося, що всі, хто стоїть у державній і політичній пірамідах нижче, заздрять йому лише через те, що він опинився зверху. У щоденнику він постійно закидає інтриганство то С. Петлюрі, то М. Грушевському. Час від часу з’ являються претензії до народу: « Нема у нас нації. Є темний, осоловілий від усяких історичних дурманів народ. Ми хочемо зробити його нацією, а він скоса дивиться на наші маніпуляції й сердито бурчить ». Водночас його постійно роз’ їдає рефлексія, безкінечні копання у власному « Я ». Ситуація ускладнилася ще й тим, що в очах представників Антанти, із якими уряд УНР намагався вступити у переговори, В. Винниченко виглядав надто лівим, майже більшовиком. Антанта вимагала його усунення від державної діяльності.
ЦК УСДРП 9. II. 1919 р. ухвалив відкликати з Директорії та уряду УНР своїх представників. Скориставшись цим рішенням, В. Винниченко вдався до відставки.
У березні 1919 р. він виїхав за кордон з мандатом ЦК УСДРП для участі в конференції Соцінтерну в Берні. Наприкінці того самого місяця до Винниченка звернувся уряд совєтської Угорщини із пропозицією посприяти становленню совєтської влади в Україні з тим, щоб утворити єдиний фронт трьох совєтських республік— Росії, України, Угорщини. Зі свого боку угорські комуністи обіцяли допомогу у залагодженні конфлікту із Росією.
І знову В. Винниченко перебуває в обіймах політичних амбіцій і рефлексій. 28.111.1919 р. він занотовує до щоденника: « Що рішити? Що боронити? Як віддати себе на те, в успіх чого не віриш? Провадити справу більшовизму? Одягти його в українську одежу? Згармонізувати, нарешті, ці дві великі сили в одну? О, коли б це вдалося і коли б я хоч вірив у те, що вдасться, що нас не роздушать, не знищать і за цю гармонізацію не віддадуть націю на розтерзання, на глум, на визиск милих сусідів ». Запитання, запитання. Очевидне не переконувало, хробак сумнівів точив душу: що буде, коли більшовизм переможе, а він, Винниченко лишиться осторонь і доведеться йти на готове? Зрештою, він самого себе умовив: не так важливо, яка за формою влада, « хай усяка форма влади, аби наша, національна ».
В. Винниченко їде до Будапешта, де веде переговори із Белою Куном, згоджується на його пропозиції, висунувши низку власних вимог. Головною серед них було визнання незалежної Української « Радянської » Республіки.
Унаслідок різних причин план не було реалізовано, та поїздка до совєтської Угорщини стала для В. Винниченка важливим кроком у напрямі націонал-комунізму. У червні 1919 р. він розпочав роботу над « Відродженням нації », що тривала безперервно протягом семи місяців. Вона планувалася невеликою книжкою в 10 авторських аркушів, а вилилася в три томи загальним обсягом 70 аркушів. Одначе історією Української революції, як автор визначив у підзаголовку тему своєї праці, « Відродження нації » не стало. Надто мало часу минуло від
40