описуваних подій, надто помітну роль відігравав у них автор, надто відвертим, неприхованим було його бажання в одних випадках ретушувати події, в інших— завдати їм нищівної критики, щоб « Відродження нації » мало об’ єктивний характер. Чим далі просувався В. Винниченко в розробленні обраної теми, тим беззастережнішою ставала його критика, в її потоках Українська революція виглядає відверто тенденційно зредагованою.
Праця над « Відродженням нації » зробила В. Винниченка націонал-комуністом. Він пориває з УСДРП, а на пропозицію І. Мазепи увійти до складу уряду УНР не без пафосу відповідає, « що може взяти участь тільки в тім уряді, який стоїть на грунті чистої совєтської влади й рішучої соціалістичної революції ».
На початку 1920 р. у Відні В. Винниченко створив Закордонну групу українських комуністів, в лютому почав видавати її друкований орган— газету « Нова доба ». У своїх політичних листах, які друкувалися на сторінках газети, а згодом вийшли окремою брошурою, В. Винниченко обгрунтував свій перехід на національно-комуністичні позиції, заявив про бажання взяти участь у соціалістичному будівництві.
За умов зміни більшовицької політики щодо України, визначеної рішеннями VIII конференції РКП( б), поява В. Винниченка в більшовицькому таборі видавалася для комуністичної Москви дуже привабливою. Особливо гостро її потреба відчувалася на першому, невдалому для більшовиків, етапі війни із Польщею.
Винниченко, як завжди, переймався сумнівами, але логіка його загальної поведінки спонукала до повернення. Наприкінці травня він з’ явився в Москві. На той час IV Всеукраїнський з’ їзд совєтів обрав його членом ВУЦВК. Після тривалих розмов з представниками вищого більшовицького керівництва В. Винниченко пише « Доповідну записку ЦК РКП( б)», в якій обгрунтовує умови своєї праці в Україні. Він вдається до певних поступок, не ставить неодмінною умовою визнання самостійності України, погоджується на федеративний варіант стосунків Росії та України, але вимагає їх рівноправності та демократизму.
Протягом літа 1920 р. обидві сторони провадили переговори, під час яких з’ ясовували стосунки й наміри. В. Винниченко двічі( у липні й серпні) їздив до Харкова та повертався знову до Москви. Зрештою стало зрозумілим, що прагматичні більшовики не мають нічого проти того, аби постать В. Винниченка з’ явилася в їхніх лавах, навіть на першому плані( йому пропонувалися посади заступника голови РНК УСРР та наркома закордонних справ, місце в ЦК КП( б) У), але при тому вони не бажали робити жодних змін у своїй державно-партійній системі. Отож повноваження В. Винниченка не могли спричинитися до трансформування системи. Йому відмовили в кооптуванні до складу Політбюро ЦК КП( б) У. Такі умови не влаштували В. Винниченка. Він зрозумів, що не отримавши реальних важелів влади, швидко перетвориться на маріонетку або на один із гвинтиків системи. До того ж, вивчаючи протягом кількох місяців більшовицькі реалії, він доходить висновку, що переоцінив можливості системи, яка, прикриваючись комуністичними й соціалістичними гаслами, є всього-на-всього різновидом російського централістичного бюрократичного імперіалізму. І вже 20. VII. 1920 р. В. Винниченко зазначає в щоденнику: « Совєтської влади, влади совєтів по суті нема. Є влада бюрократів, комісарів, окремих одиниць, які спираються переважно на фізичну силу військових і адміністративних апаратів... Партією керує невеличка група— Політбюро ЦК РКП і Оргбюро. Вона призначає уряд, урядовців, командуючих, комісарів, вона дає директиви, декрети, накази; вона видає закони, постанови, розпорядження; вона, словом, порядкує всім
41