революційну агітацію серед селянства. У грудні 1902 р. В. Винниченко був учасником І з’ їзду РУП у Києві, на якому його обрали до керівних структур партії.
Того самого 1902 р. В. Винниченка призвано до російської армії, декілька місяців він служив у 5-му саперному батальйоні в Києві, але 1 лютого 1903 р., через загрозу чергового арешту, вирішив самочинно залишити службу й нелегально перебрався за кордон. У Львові активно займався політичною діяльністю, увійшов до складу Закордонного комітету РУП, разом із Д. Антоновичем редагував партійний орган— газету « Гасло ». Закордонний комітет був важливою зв’ язковою ланкою РУП із європейською соціал-демократією. В. Винниченко перекладав українською мовою праці Ф. Лассаля, К. Каутського, П. Лафарга, друкував власноруч підготовлені матеріали й таємно переправляв їх в підросійську Україну. У липні 1903 р. із вантажем такої літератури Д. Антонович та В. Винниченко були заарештовані під час спроби нелегально перейти російський кордон. В. Винниченко тривалий час перебував під слідством. Йому загрожував військовий суд за дезертирство. Щоб його уникнути, В. Винниченко намагався вчинити самогубство через повішання, але вчасно був звільнений із зашморгу. Взимку 1904 р. його відправили до дисциплінарного батальйону, де він перебував до серпня 1904 р. Зрештою В. Винниченко отримав амністію за царським маніфестом 11. VIII. 1904 р. з нагоди народження спадкоємця престолу— царевича Олексія.
Від 1905 р. в житті В. Винниченка почався тривалий дванадцятирічний період, коли він не мав постійного місця проживання, на Батьківщині перебував напівлегально чи нелегально, часто змушений був виїжджати за кордон, жити в Росії, Австрії, Франції, Італії, Швейцарії. Незважаючи на невлаштованість побуту, то був час злету його літературного таланту. У 1906 р. вийшла друком перша збірка його оповідань « Краса і сила », того самого року він дебютував п’ єсою « Дизгармонія » як драматург, за нею з’ явилися п’ єси « Щаблі життя »( 1907), « Великий Молох »( 1907), « Мементо » й « Чужі люди »( 1909), « Базар »( 1910). їх ставили не лише на українській, але й російській сцені. Не менш відомими стають і романи В. Винниченка « Чесність з собою », « Заповіти батьків » та « Записки Кирпатого Мефістофеля »( 1913).
Творчість В. Винниченка по-різному сприймалася в тогочасному суспільстві, від беззастережного схвалення до рішучого заперечення. Стрімкий злет В. Винниченка як письменника свідчив про прихід до українського національно-визвольного руху нового покоління діячів, яких цікавила не стільки поверхня національного життя( фольклор, етнографія), скільки його соціальні та морально-психологічні глибини. Один із тогочасних українських літературних критиків І. Кончів писав, що творчість В. Винниченка— свідчення невпинного розвитку національної душі. « В творах його сконцентрувалась вся сучасна Україна,— говорив критик,— але думка письменника виходить далеко за обрій офіціяльного українства, він найбільше від усіх письменників ввів українську ідею в русло загальнолюдських стремлінь, на довгі роки поповнивши ідеали нашого суспільства; від нього першого серед українських письменників ми почули річи, які звикли чути від чужих,— цим він одразу поставив нашу літературу на один щабель із іншими і показав, що одіж, в яку одягають з милості українство( література та життя) різні псевдоприятелі, не годиться також і для українців, правда, маючи на увазі меншу їх частину, а не тих, що й досі вважають розмальовані горшки та гопак за найгострішу національну зброю ».
Показовим у згаданому сенсі було те, що В. Винниченко, піднявшись до рівня європейського письменника, продовжував політичну діяльність. Із 1905 р. він
34