Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник Diiachi_Ukrainskoi_Tsentralnoi_Rady_Biohrafichnyi_

Водночас із поетичним захопленням красою української природи та культури в душі малого хлопчика надзвичайно рано зародилося почуття протесту проти соціальної несправедливості. У тому самому щоденнику він зізнається, що це трапилось «з дитинства, з того часу, як поміщик Бодіско бив мого батька у себе в економії, як обдурив його, як визискував, як вигнав у землянку в полі, де я пас череду, з того моменту вже прийнявши в душу собі зерно ненависті до соціального визиску, до бодісок усякого гатунку: потім усе своє життя організуючи те зерно в свідому, безоглядну, жагучу ворожість до соціального, політичного і всякого панс тва; віддавши молоді роки тюрмам і вигнанням за це; мріючи про той час, коли можна буде схопити бодісок за горло і, нарешті, визволити з-під них усіх батьків працюючих, усіх обдурених». Любов до України та ненависть до соціальної нерівності стають провідними почуттями, на яких формується характер і світогляд В. Винниченка. На них грунтуватиметься його літературна творчість і політична діяльність. Як непросто в Російській імперії жити синові українського селянина, він відчув, ще навчаю чись у єлисаветградській гімназії, куди вступив 1890 р. завдяки своєму старшому братові Андрію Павленку, робітникові друкарні, який зміг оплатити навчання Володимира. У гімназії йому постійно доводилося давати відсіч кпинам та глузуванню гімназистів і вчителів над його мужичим походженням. «Він навмисне підкреслював те, що походить із селянського роду і свідомо говорив своєю українською мовою як із товаришами-гімназистами, так і з учителями, — писав один із його добре поінформованих біографів. — Уже тоді в його думках зародилося питання: чому се так, що мова, якою говорять його батьки і більшість людей, забороняється та висміюється? Уже тоді склалася і та думка, що се несправедливо, що забороняють говорити йому безправно, що глумляться над мужицькою мовою вороги народу. Сю думку більше стверджували гімназіальні учителі, що просто-таки переслідували його за мужицтво». Гімназійні роки позначені першим серйозним протистоянням В. Винниченка ворожому йому національно і соціально середовищу. Як часто буває за юнацького віку, з окремого епізоду виросла майбутня доля. Юний гімназист збагнув, що поки ще не має сил подолати вороже оточення, але й поступатися йому не міг. Конфлікт із гімназійним керівництвом то спалахував, то тлів, то знову набував нової гостроти. У 1899 р., закінчивши сім класів, В. Винниченко змушений був залишити єлисаветградську гімназію. У пошуках заробітків він рік мандрував півднем України, працював у поміщицьких маєтках, багатих селян, мов губка вбираючи в себе розмаїте життя, його соціальні контрасти та конфлікти. Біографи зазначають, що та подорож дала йому великий і вдячний матеріал для майбутньої письменницької праці. Напевно, водночас із враженнями вона стимулювала в юнакові бажання вибратися із соціального дна. У 1900 р. В. Винниченко екстерном склав іспити на атестат зрілості в гімназії міста Златополя, а вже наступного року вступив на юридичний факультет Київського університету. Але стати правником йому не судилось. Вивчення римського права було принесено в жертву соціалістичним ідеям, надзвичайно модним і популярним тоді серед студентської молоді. В. Винниченко став членом Революційної української партії, за що його й було виключено 1902 р. із першого курсу університету та заборонено жити в Києві. Після нетривалого знайомства із Лук’янівською в’язницею В. Винниченко влітку 1902 р. переїхав на Полтавщину, де знайшов роботу домашнього вчителя в одному із поміщицьких маєтків. Водночас із учителюванням він провадив 33

Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник Diiachi_Ukrainskoi_Tsentralnoi_Rady_Biohrafichnyi_ | Page 34