ухвалило не заперечувати « проти допущення проф. Грушевського в СРСР ». 28 листопада президія ВУЦВК затвердила охоронного листа вченому, де зазначалося, що ніяких переслідувань і звинувачень за його попередню політичну діяльність влада не допустить. Нарешті 31 грудня М. Грушевського було обрано академіком ВУАН. Шлях на Батьківщину був відкритий.
Він скористався зовнішньо сприятливими обставинами і в березні 1924 р. повернувся до Києва. У літературі можна натрапити на різні, аж до протилежних, думки про повернення М. Грушевського. Одні автори вважають, що він визнав совєтську владу і пішов на співробітництво із нею, інші говорять про таємні мрії й плани вченого розпочати боротьбу із більшовиками. Сам же М. Грушевський в автобіографії 1926 р. своє повернення пояснював так: « У березні 1924 р. вернувся на Радянську Україну, до Києва, сподіваючись повести інтенсивну наукову роботу в нових умовах на безпосередню користь українських робітничо-селянських мас та соціалістичного будівництва України. Дворічне перебування на радянській Україні вповні доказало можливість продуктивної наукової праці в сих умовах ».
М. Грушевський взявся до наукової праці одразу ж по приїзді. Він очолив спеціально створену для його роботи Кафедру історії українського народу в Історичній секції Історично-філологічного відділу ВУАН. Доволі швидко на кафедрі зібралися талановиті вчені— О. Гермайзе, Ф. Савченко, М. Ткаченко, С. Глушко, П. Гладківський та ін. Грушевський також очолив археографічну, культурно-історичну, історичної пісенності та порайонного розроблення історії України комісії Історичної секції, домігся відновлення журналу « Україна », керував підготовкою щорічника та « Записок Історично-філологічного відділу ». Водночас із науково-організаційною працею продовжував дослідницьку, зосередивши увагу головним чином на багатотомній « Історії України-Руси » та « Історії української літератури ».
Проте на науковій діяльності великого вченого не міг не позначитися конфлікт між ним та керівниками ВУАН С. Єфремовим й А. Кримським. Природа цього конфлікту в літературі до решти не з’ ясована. На ній позначилися особисті якості видатних українських вчених, конфлікт М. Грушевського і С. Єфремова часів Центральної Ради, коли есефи не могли вибачити М. Грушевському його несподіваного переходу на есерівські позиції. Вони оцінювали той вчинок як політиканство, а самого М. Грушевського вважали одним із найголовніших провинників поразки УЦР.
Характер М. Грушевського, стиль його поведінки не сприяли згладжуванню суперечностей, а часом роздмухували вогонь. Совєтька влада прагнула реорганізувати ВУАН та встановити над нею комуністичний контроль. Конфлікт був їй на руку, вона його всіляко підтримувала і певний час робила ставку на М. Грушевського як майбутнього президента ВУАН. Це посилювало конфлікт та зрештою допомогло владі досягнути бажаного, а згодом розправитись і з С. Єфремовим, і з М. Грушевським.
У 1929 р. М. Грушевського обрали академіком АН СССР. То був останній акт демонстрації системою лояльного ставлення до вченого. Після судового процесу над « Спілкою визволення України », головною особою якої зробили С. Єфремова, влада взялася за М. Грушевського. Тим часом ще від 1926 р. його праці піддавалися демагогічній критиці. Ще раніше, з 20 березня 1924 р., М. Грушевский перебував під наглядом ДПУ як неблагонадійний, віднесений « до групи української контрреволюції лівого зафарбування ». Органи ДПУ ретельно збирали « компромат » на вченого, плели навколо нього інтриги, логічним завершенням яких став арешт у березні 1931 р. За задумом слідчих ДПУ, М. Грушевський мав
31