Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник Diiachi_Ukrainskoi_Tsentralnoi_Rady_Biohrafichnyi_ | Page 30

Характер революції остаточно змінився і потребував уже не лідерів-інтелектуалів,
а харизматичних вождів, із якими Україні від часів Б. Хмельницького катаст­
рофічно не таланило.
На Всеукраїнському трудовому конгресі, скликаному Директорією УНР у
січні 1919 р., навколо М. Грушевського залишалася лише невелика група —
13 чоловік — українських есерів центральної течії, яка обстоювала ідею трудових
рад. М. Грушевський навіть не був обраний до президії конгресу. В лютому 1919 р.
він разом з родиною залишив Київ, деякий час перебував у Кам’янці-Поділь-
ському, а наприкінці березня виїхав за межі України, взявши на себе обов’язки
представника Закордонної делегації УПСР. Протягом квітня—червня перебував у
Празі, тричі зустрічався із президентом Чехословаччини Т. Масариком, у червні
виїхав до Парижа, де брав участь у Міжнародному кооперативному з’їзді, у серпні
— в роботі конгресу Соцінтерну в Люцерні (Швейцарія). Він довго не затриму­
вався на одному місці, побував у Відні, Берліні, Женеві. То не були туристські
поїздки багатого професора. М. Грушевський використовував найменші публічні
можливості для того, щоб привернути увагу світової громадськості до ситуації в
Україні. У Парижі 26 липня 1919 р. оголосив про намір створити Комітет
незалежної України — міжпартійну громадську організацію, яка б мала інфор­
мувати світовий загал про мету і перебіг боротьби українського народу за
національні інтереси.
Реалізувати той задум не вдалося, а політична Європа п рактично не сприй­
мала української ідеї. Водночас і в уенерівському таборі загалом, і в УПСР не
було єдності. У жовтні 1919 р. М. Грушевський звернувся з листом до ЦК УПСР,
в якому зазначав, що входження українських есерів до урядів Б. Мартоса та
І. Мазепи за останні півроку робить партію відповідальною за те, що діється в
Україні. А становище там не було прийнятним для М. Грушевського. «Навіть
люди дуже помірковані починають жахатись перед наслідками утворенної ситу­
ації, що Україна — се Петлюра, і Петлюра — се Україна, — писав він. — Ніхто
не знає соціалістичного вашого кабінету, навіть Директорії, тільки Петлюру, і для
світу те, що діється, є єдиноборством двох генералів — Петлюри і Денікіна, в
грунті речі реакційних, не демократичних». М. Грушевський пропонував ЦК
партії покласти край такій диктатурі, зробити уряд і Директорію відповідальними
перед Конгресом трудових рад. У разі неможливості того домогтися він наполягав
на виході членів партії з уряду. М. Грушевський рішуче засудив Варшавський
договір С. Петлюри із Ю. Пілсудським. Тож не дивно, що на цьому тлі протягом
1919—1921 рр. у М. Грушевського міцніли совєтські підвалини. Він схилявся до
«диктатури селянства і робітництва, репрезентованого в селянсько-робітничих
трудових радах». То не була більшовицька диктатура пролетаріату, проте в
журналі «Борітеся — поборете», який він заснував і редагував, 1920 р. писав: «Які
б не були хиби більшовицької політики в українській справі, ми не повинні
спускати із ока того, що все-таки скоріше із ними, аніж із яким-небудь іншим
російським урядом чи партією можемо сподіватися порозуміння».
У липні 1920 р. М. Грушевський та О. Жуковський від президії Закордонної
делегації УПСР надіслали листа С. Косіору, який тоді очолював ЦК КП(б)У.
В листі визнавалася совєтська влада в Україні, заслуги більшовиків у боротьбі з
капіталізмом, говорилося про перехід УПСР на позиції III Інтернаціоналу, а далі
викладалася пропозиція про співпрацю КП(б)У та УПСР. У листопаді 1921 р.
М. Грушевський написав відкритого листа голові РНК УССР X. Раковському, де
виклав власні політичні погляди. Він вважав курс більшовиків на створення
однопартійної системи фатально помилковим, що «полишає правлячу партію в її
29